Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

розуму.

Меріме

Якби Жульєн, замість віддаватись надмірному захопленню вродою Матильди чи обурюватись родовою гордовитістю, про яку вона деколи забувала задля нього, уважніше придивлявся до того, що відбувалося у вітальні, він зрозумів би, в чому полягала її влада над оточенням. Якщо хто-небудь не подобався мадемуазель де Ла-Моль, вона вміла покарати його такою влучною, такою дотепною, такою пристойною на вигляд насмішкою, що при згадці про неї рана дедалі сильніше роз’ятрювалась і ставала просто нестерпною для враженого самолюбства. Матильда не надавала ваги багатьом з речей, яких прагнули інші члени родини, і тому завжди здавалась надзвичайно байдужою. Аристократичні салони приємні тим, що, відвідавши їх, можна при нагоді згадати про них у розмові — тільки й того. Цілковитий брак думки, заяложені фрази, що перевершують будь-яке святенництво, — все це кінець кінцем дратує нудотною солодкавістю. Сама по собі чемність важить щось тільки при першому знайомстві. Жульєн відчував це: після першого захоплення — перше здивування. «Ввічливість, — казав він собі, — тільки вміння стримувати роздратування, яке викликають погані манери». Матильда часто нудьгувала, вона, мабуть, нудьгувала б так само і в будь-якому іншому місці. І ось тут придумати якесь дошкульне слівце — було для неї справжньою розвагою і насолодою.

Можливо, тільки для того, щоб мати жертви, трохи цікавіші, ніж її батьки й родичі, ніж академік і п’ять-шість підлесників, які до неї підлабузнювались, вона подавала надії маркізу де Круазнуа, графові де Кейлюсу і ще кільком знатним молодикам. Вони були для неї новими об’єктами її жартів.

Ми з сумом повинні признатись, — бо ми любимо Матильду, — що вона одержувала листи від багатьох із них і часом відповідала сама. Поквапимося додати, що ця дійова особа нашого роману становить виняток серед своїх сучасниць. Взагалі, якщо можна за що-небудь докоряти вихованкам благородного монастиря Сакре-Кер, то, в усякому разі, не за необачність.

Одного разу маркіз де Круазнуа повернув Матильді досить компрометуючий лист, якого вона написала йому напередодні. Він гадав, що цей вияв надзвичайної обережності дуже посприяє його справі. Але Матильді подобалась у цьому листуванні саме його нерозважливість, їй подобалося ризикувати. Півтора місяця після цього вона з ним не розмовляла.

Листи юнаків її розважали, але вона запевняла, що всі вони однакові. Це завжди були вияви тієї самої пристрасті — найглибшої, найсумовитішої.

— Всі вони — на один копил, рицарі без страху і докору, ладні хоч зараз вирушити в Палестину, — казала вона своїй кузині. — Чи є щось нудніше на світі? І такі листи я одержуватиму все життя! Адже стиль таких листів, мабуть, змінюється не частіше, ніж раз на двадцять років, відповідно до роду занять, на які мода теж міняється. В часи Імперії вони, певне, були не такі безбарвні. Тоді всі ці великосвітські молодики або спостерігали, або самі вершили діла, в яких було щось справді велике. Мій дядько, герцог N, був у бою під Ваграмом.

— А чи багато треба розуму, щоб рубонути шаблею? Ну, а коли вже комусь із них довелося битись, вони тільки про це й говорять, — відказала мадемуазель де Сент-Ередіте, Матильдина кузина.

— Ну що ж, ці розповіді мене цікавлять. Брати участь у справжньому бою, в наполеонівській битві, коли бували десятки тисяч убитих, — це доказ хоробрості. Ризикувати життям — це підносить дух і врятовує від нудьги, в яку, здається, поринули всі мої бідолашні поклонники. А нудьга — заразлива. Кому з них спаде на думку зробити щось незвичайне? Вони домагаються моєї руки — і що з того! Адже я багата, а мій батько забезпечить вагоме становище своєму зятеві. Ах, якби він знайшов мені когось хоч трохи цікавішого!

Як бачимо, різка, жвава, образна уява Матильди шкодила її мові. Часто її дотепні слівця здавались недоречними лагідним приятелям. Якби Матильда не мала такого успіху, вони, мабуть, визнали б, що в мові її трапляються надто барвисті вирази, не сумісні з жіночою делікатністю.

Зі свого боку, вона була несправедлива до гарних кавалерів, що гарцюють верхи в Булонському лісі. На майбутнє вона дивилась без страху — це було б надто сильне почуття, — а з огидою: явище, дуже рідкісне в її віці.

Чого вона могла бажати? Все в неї було: багатство, шляхетне походження, розум, краса, — як запевняли дівчину всі навколо, і вона цьому вірила, — всім щедро наділила її воля випадку.

Такі були думки найзнатнішої нареченої Сен-Жерменського передмістя, коли вона почала знаходити втіху в прогулянках з Жульєном. Матильду вражала його гордість, вона захоплювалася тонким розумом цього міщанина. «Він зуміє добитись єпископського сану, як абат Морі», — думала вона.

Незабаром ця щира і зовсім не вдавана впертість, з якою наш герой заперечував деякі її думки, зацікавила її. Вона думала про це, розповідала своїй подрузі найменші деталі їхніх розмов, але бачила, що їй ніколи не вдасться передати всю їхню своєрідність.

Раптом її осяяла думка: «Мені випало щастя покохати, — сказала вона собі з невимовною радістю. — Я кохаю, так, це ясно! В чому може знайти справжнє щастя гарна, молода, дотепна дівчина, як не в коханні? Хоч би як я старалася, я ніколи не зможу покохати цього Круазнуа, Кейлюса і tutti quanti[28]. Вони бездоганні, мабуть, занадто бездоганні; зрештою мені з ними нудно».

Вона почала пригадувати всі описи кохання, які читала в «Манон Леско», «Новій Елоїзі», «Листах португальської черниці» тощо. Її цікавила, звичайно, тільки сильна пристрасть, легке захоплення було не гідне такої юної і благородної дівчини. Вона називала коханням тільки те героїчне почуття, яке зустрічалось у Франції за часів Генріха III і Бассомп’єра. Таке кохання зовсім не лякалося перешкод, але, навпаки, воно надихало на великі звершення.

«Яке це нещастя, що тепер нема справжнього королівського двору, як за часів Катерини Медічі або Людовіка XIII. Я відчуваю, що здатна на все найсміливіше, на найбільш високе. Чого б я не зробила, аби тільки такий доблесний король, як Людовік XIII, був біля моїх ніг! Я повела б його у Вандею, як любить казати старий барон де Толлі, і він відвоював би своє королівство; і тоді — геть хартію... І Жульєн допомагав би нам. Чого йому бракує? Тільки імення й багатства. Він створив би собі ім’я, здобув би багатство. У маркіза Круазнуа є все, але він все життя буде напівроялістом, напівлібералом, завжди буде нерішучим, далеким від крайностей, а тому завжди буде на другому місці.

Чи може бути якесь велике діяння, що не було б крайністю в ту хвилину, коли його вершать? Тільки тоді, коли воно вже здійснене, звичайні люди починають вважати його можливим. Так, це любов запанувала в моєму серці, любов з усіма її чудесами; я вже чую її животворний вогонь. Небо повинно було подарувати мені цю ласку, адже не марно воно поєднало в одній істоті всі переваги. Щастя моє бути гідне мене. Тепер кожен день мого життя не буде тільки бездушним повторенням вчорашнього дня. Є щось величне й сміливе в тому, щоб наважитись кохати людину, таку далеку від мене своїм становищем у суспільстві. Подивимось, чи він і далі буде гідний мене. Як тільки я побачу в ньому якусь слабість, я одразу ж покину його. Дівчина мого роду і з такою лицарською вдачею, яку приписують мені (це був вислів її батька), не повинна поводитися безглуздо.

А саме на цю роль я була б приречена, якби покохала маркіза де Круазнуа. Це було б друге видання сімейного щастя моїх кузин, саме те, що я так глибоко зневажаю. Я наперед знаю все, що казатиме мені цей бідолаха маркіз, і все, що я повинна буду йому відповідати. Що це за кохання, від якого хочеться позіхати? Краще вже стати святенницею. Мій шлюбний контракт був би підписаний так само, як у моєї молодшої кузини; мої родичі розчулилися б до сліз, якщо їх не засмутить якась нова умова, яку напередодні вніс би до уваги нотар супротивної сторони».