Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

Лицемірство, щоб бути корисним, повинно критись, а Жульєн, як ми бачили, наполовину признався мадемуазель де Ла-Моль у своїй прихильності до Наполеона.

«Ось у чому полягає їхня величезна перевага над нами, — сказав собі Жульєн, залишившись сам у саду. — Історія їхніх предків підносить їх високо над ницими почуттями, і їм не треба постійно думати про засоби до існування. А я, нікчема, — гірко додав він, — я навіть не гідний міркувати про ці високі матерії. Моє життя — це суцільне лицемірство, і все тільки тому, що в мене нема й тисячі франків ренти на прожиття».

— Про що це ви замріялись, пане? — спитала Матильда, бігцем повертаючись у сад.

Жульєн стомився зневажати самого себе. З гордощів він щиро признався їй, про що думав. Він дуже почервонів, бо говорив про свою бідність такій багатій особі. Він постарався дати зрозуміти їй своїм гордовитим тоном, що нічого не просить. Ніколи ще він не здавався Матильді таким гарним, вона помітила у виразі його обличчя чутливість і щирість, якої йому часто бракувало.

Минуло близько місяця. Одного разу Жульєн задумливо походжав по саду палацу де Ла-Моль; але тепер на його обличчі вже не було того виразу суворості й філософської непримиренності, якого йому надавало постійне почуття власної приниженості. Він тільки що провів до дверей вітальні мадемуазель де Ла-Моль, яка скаржилася, що забила ногу, бігаючи з братом.

«Вона якось дивно спиралась на мою руку, — подумав Жульєн. — Або я фат, або й справді їй подобаюсь. Вона слухає мене з таким лагідним виразом, навіть коли я кажу їй про свої вражені гордощі. І це вона, така гордовита із усіма! Там, у вітальні, дуже здивувалися б, якби побачили її з таким виразом. Не може бути сумніву, такою доброю й лагідною вона не буває ні з ким».

Жульєн намагався не перебільшувати цієї дивної дружби. Він сам порівнював її зі збройним перемир’ям. Щодня при зустрічі з нею, перше ніж заговорити, як напередодні, по-приятельському, вони немов запитували себе: будемо ми сьогодні друзями чи ворогами? У перших фразах, якими вони обмінювались, суть розмови не мала ніякого значення. Увага обох зосереджувалась лише на формі звертання. Жульєн розумів, що коли він хоч раз мовчки стерпить образу від цієї погордливої дівчини, він згубить все. «Якщо доведеться сваритися з нею, то чи не краще вже зразу, захищаючи своє законне право на гордощі, ніж потім оборонятись від виявів зневаги, які неодмінно посиплються на мене, якщо я хоч трохи поступлюся своєю гідністю?»

У ті дні, коли Матильда бувала в поганому настрої, вона пробувала поводитися з ним, як світська дама, — і яку майстерність вкладала вона в ці спроби! — але Жульєн їх суворо припиняв.

Одного разу він різко її урвав: «Якщо мадемуазель де Ла-Моль бажає щось наказати секретареві її батька, — сказав він їй, — його обов’язок — з повагою слухати й виконувати її волю, бо, зрештою, він не повинен їй нічого заперечувати. Йому не платять за те, щоб він ділився з нею своїми думками».

Ці взаємини і деякі дивні підозріння, що виникли в Жульєна, розвіяли нудьгу, яку він до цього часу почував у розкішному салоні, де всього боялись і де вважалося непристойним жартувати з будь-якого приводу.

«От чудово було б, якби вона закохалася в мене! — думав він. — Та кохає вона мене чи ні, а в мене встановилися щирі, дружні стосунки з розумною дівчиною, перед якою усі тремтять, і найбільше маркіз де Круазнуа, — такий лагідний, такий чемний, такий сміливий юнак, — а в нього ж є всі переваги: і походження, і багатство! Коли б я мав хоч одну з цих переваг, я був би щасливий. Він безтямно закоханий в неї і має з нею одружитися. Скільки листів примусив мене написати пан де Ла-Моль обом нотарям, які влаштовують шлюбний контракт! І ось я, простий підлеглий, що дві години тому з пером у руці виконував таку невдячну роль, — тут, у саду, торжествую над цим чарівним юнаком; бо, зрештою, перемога неприхована, очевидна. Можливо й те, що вона ненавидить у ньому саме майбутнього чоловіка, їй вистачить на це гордовитості. А тоді, значить, до мене вона ставиться лагідно, як до повірника-слуги.

Та ні, або я збожеволів, або вона упадає коло мене; що холодніше й шанобливіше я з нею поводжусь, то більше вона домагається моєї дружби. Можна було б припустити, що це гра, прикидання, але ж ні, — я бачу, як її очі загоряються, коли я несподівано з’являюся. Невже парижанки уміють так прикидатись? Та що мені до того! Видимість — на мою користь, ну, то й будемо втішатися видимістю. Боже, яка ж вона гарна! Як мені подобаються її великі блакитні очі, коли бачиш їх зовсім близько і вони дивляться просто на тебе, як часто буває останнім часом. Яка різниця між цією й минулою весною, коли я почував себе зовсім нещасним і тримався тільки силою волі серед трьохсот злих і підлих лицемірів! І сам я був майже такий злющий, як і вони».

У дні, коли Жульєна опановувала недовіра, він казав собі: «Ця дівчина глузує з мене. Вона, мабуть, змовилася з братом, і вони дурять мене. Та ні, вона зневажає брата за слабохарактерність! Він хоробрий, тільки-й усього, казала вона мені. Та й хоробрість його полягає лише в тому, що він не боїться іспанської шпаги, а в Парижі він боїться усього, кроку не ступить, завжди тремтить, щоб не опинитися в смішному становищі. В нього немає жодної думки, яка б хоч трохи різнилася від загальноприйнятого. Мені навіть завжди доводиться заступатись за нього. Дівчині дев’ятнадцять років! Невже у ці роки можна так прикидатися, ні на мить не зрадити себе?

Але, з другого боку, коли мадемуазель де Ла-Моль спиняє на мені погляд своїх великих блакитних очей з якимсь дивним виразом, граф Норбер завжди залишає нас. У цьому є щось підозріле: хіба він не повинен обурюватися, що його сестра так відзначає слугу? Адже я сам чув, як герцог де Шон так мене назвав».

При цьому спогаді гнів заглушав усі інші почуття. «Може, це тільки прихильність до старовинної моди в цього титулованого маніяка?

Гаразд, хай вона красуня! — думав далі Жульєн, блискаючи очима, як тигр, — я оволодію нею і потім покину цей дім, і горе тому, хто стане мені на дорозі!»

Ця думка цілком захопила Жульєна, крім цього він не міг більше ні про що думати. Дні тепер минали для нього, як години.

Він намагався зайнятися серйозними справами, але думки його линули далеко, він поринав у мрії і через чверть години немов прокидався з туманом у голові, з трепетом у серці, запитуючи себе: «Чи любить вона мене?»

XI. ВЛАДА ЮНОЇ ДІВЧИНИ

Я милуюся на її вроду, але боюся її