Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

Жульєн був такий вражений, що навіть ця назва нічого йому не пояснила. Природжена допитливість і нагода почути щось трагічне, що його так захоплювало, викликали в його очах той особливий блиск, який оповідачеві дуже приємно бачити в слухача. Академік, радий з того, що знайшов такі нашорошені вуха, докладно розповів Жульєнові, як тридцятого квітня тисяча п’ятсот сімдесят четвертого року найвродливішому юнакові свого часу Боніфацію де Ла-Молю і його другові Аннібалу де Коконассо, п’ємонтському дворянинові, відтяли голови на Гревській площі.

— Ла-Моль був коханцем королеви Маргарити Наваррської, і зверніть увагу, — додав академік, — що мадемуазель де Ла-Моль зветься Матильдою-Маргаритою. В той же час Ла-Моль був фаворитом герцога д’Алансона і близьким другом короля Наваррського — згодом Генріха IV, чоловіка його коханої. В останній день Масниці тисяча п’ятсот сімдесят четвертого року двір перебував у Сен-Жермені разом з бідолашним королем Карлом IX, що був уже при смерті. Ла-Моль задумав визволити своїх друзів-принців, що їх королева Катерина Медічі тримала при дворі як бранців. Він під’їхав до стін Сен-Жермена з двома сотнями вершників. Герцог д’Алансон злякався, і Ла-Моля віддали в руки ката.

Але найбільше зворушує мадемуазель Матильду в усій цій історії те, про що вона сама мені розповіла сім чи вісім років тому, коли їй було всього дванадцять років, — бо це така голова, така голова! — І академік звів очі догори. — Та найбільше вразило її в цій політичній трагедії те, що королева Маргарита Наваррська, сховавшись в одному з будинків на Гревській площі, наважилась послати до ката по голову коханого. І коли настала північ, вона взяла цю голову, повезла її в кареті в каплицю біля підніжжя Монмартрського горба і там сама поховала її.

— Та невже це правда? — зворушено вигукнув Жульєн.

— Мадемуазель де Ла-Моль зневажає брата за те, що він, як ви бачите, зовсім не зважає на цю давню історію і не надягає трауру тридцятого квітня. Після цієї події, на спогад про близьку приязнь між де Ла-Молем та італійцем Коконассо на ім’я Аннібал, усі чоловіки в роду Ла-Моль носять це ім’я. — І, кажуть, — додав академік тихіше, — що цей Коконассо був, за словами самого Карла IX, одним з найжорстокіших убивць двадцять четвертого серпня тисяча п’ятсот сімдесят другого року. Та як це могло трапитись, любий Сорелю, щоб ви, своя людина в домі, не знали цієї історії?

— Ось чому мадемуазель де Ла-Моль двічі за обідом назвала свого брата Аннібалом! Я думав, що це мені почулося.

— Це був докір. Дивно, що маркіз дозволяє всі ці примхи... Майбутній чоловік цієї красуні таки набереться з нею клопоту!

Ці слова супроводились двома-трьома глузливими фразами. Жульєна неприємно вразило злорадство, що спалахнуло в очах академіка. «Ми схожі на двох слуг, що пліткують про хазяїнів, — подумав він. — Та від цього пана академіка можна всього чекати».

Якось Жульєн застав його на колінах перед маркізою де Ла-Моль: він випрошував у неї посаду податкового інспектора по тютюнових виробах для свого небожа із провінції.

Увечері молоденька покоївка мадемуазель де Ла-Моль, що кокетувала з Жульєном, як колись Еліза, розповіла йому дещо про свою хазяйку, і він зрозумів, що Матильда одягала траур не для того, щоб привертати до себе загальну увагу, ця примха була, очевидно, глибоко пов’язана з її вдачею. Вона справді любила того Ла-Моля, обожнювала коханця королеви, найдотепнішої жінки свого часу, юнака, який загинув через те, що спробував визволити своїх друзів. Та й яких друзів! — першого принца крові і Генріха IV.

Звикнувши до чарівної природності поводження пані де Реналь, Жульєн бачив у всіх парижанках тільки манірність і, коли був невеселий, не знав, про що розмовляти з ними. Мадемуазель де Ла-Моль становила відтепер виняток.

Він уже не вважав душевною сухістю її своєрідну красу, що поєднувалась із благородством манер. Він подовгу розмовляв з мадемуазель де Ла-Моль, прогулюючись з нею в саду під відчиненими вікнами вітальні. Вона якось сказала йому, що читає історію д’Обіньє і Брантома. «Дивне захоплення, — подумав Жульєн, — а маркіза не дозволяє їй читати навіть романів Вальтера Скотта!»

Одного разу з тим радісним блиском в очах, що доводить щире захоплення, вона розповіла йому про вчинок одної молодої жінки часів Генріха III, про який щойно прочитала в «мемуарах» Етуаля: довідавшись про чоловікову зраду, вона заколола його кинджалом.

Самолюбство Жульєна тішилося. Особа, оточена таким поклонінням і яка, за висловом академіка, командувала всіма у домі, розмовляла з ним майже дружньо.

«Я помилився, — тут же подумав Жульєн, — це не приязнь, а просто потреба висловитись, і я граю роль повірника з трагедії. В цьому домі мене вважають за вченого. Треба й мені почитати Брантома, д’Обіньє, Етуаля. Тоді я зможу посперечатися з приводу деяких історій, про які згадує мадемуазель де Ла-Моль. Я більш не хочу грати роль пасивного повірника».

Помалу його розмови з цією дівчиною, що трималася з такою гідністю і водночас так невимушено, ставали дедалі цікавіші. Він забув свою сумну роль повсталого плебея. Матильда здавалась йому освіченою і навіть розумною. Думки, які вона висловлювала в саду, дуже відрізнялися від тих, що вона вимовляла в салоні. Іноді в розмовах з ним вона виявляла щирий ентузіазм, що становив разючий контраст з її звичайною погордливою і холодною поведінкою.

— Війни Ліги — ось героїчні часи Франції, — сказала вона йому одного разу, і її очі блиснули натхненням і захопленням. — Тоді кожен бився, щоб досягти певної мети, якої прагнув задля перемоги своєї партії, а не задля ницого бажання заслужити орден, як при вашому імператорі. Погодьтесь, що егоїзму і дріб’язковості тоді було менше. Мені подобається та епоха.

— А Боніфацій де Ла-Моль — її герой? — сказав він.

— Принаймні його любили так, як, мабуть, приємно бути любленим. Яка з сучасних жінок наважилася б торкнутися відтятої голови коханця...

Пані де Ла-Моль покликала дочку.