Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

— Ви не розумієте нашого віку, — казав йому князь Коразов, — робіть завжди протилежне тому, чого від вас чекають. Слово честі, це єдиний закон нашого часу. Не будьте ні шаленим, ні неприродним, бо тоді від вас чекатимуть шаленства й неприродності, і ви не зможете додержувати цього закону.

Жульєн вкрив себе славою в салоні герцога Фіц-Фольке, що запросив його на обід разом з князем Коразовим. Обіду чекали майже цілу годину; ще й досі молоді секретарі лондонського посольства згадують, як тримався Жульєн серед двадцяти інших запрошених. Вираз його обличчя був просто неповторний.

Незважаючи на заперечення своїх друзів, лондонських денді, Жульєн вирішив відвідати уславленого Філіппа Вена, єдиного філософа, якого мала Англія після Локка. Він уже сім років сидів у в’язниці. «Аристократія не жартує в цій країні, — подумав Жульєн. — Мало того, що Вена ув’язнили, його ще збезчещено, втоптано в багно і т. ін.».

Жульєн застав його в прекрасному настрої: лють аристократів його розважала. «Ось єдина весела людина, яку я бачив в Англії», — подумав Жульєн, виходячи з в’язниці. «Немає для тиранів кориснішої ідеї, ніж ідея Бога», — сказав йому Вен.

Ми обминаємо інші положення його філософської системи, надто цинічної.

Коли Жульєн повернувся з Лондона, пан де Ла-Моль спитав його:

— Які цікаві враження привезли ви з Англії?

Жульєн мовчав.

— У такому разі, які враження ви привезли взагалі цікаві чи нецікаві? — нетерпляче повторив маркіз.

— Primo, — сказав Жульєн, — найрозважливіший англієць стає щодня на годину божевільним; до нього з’являється демон самогубства, що є богом цієї країни.

Secundo, коли людина ступає на ґрунт Англії, її дотепність і розум втрачають двадцять п’ять відсотків своєї вартості.

Tertio, немає нічого красивішого, зворушливішого, милішого на світі, ніж англійські краєвиди.

— А тепер моя черга, — сказав маркіз. — Primo, навіщо було казати на балу в російського посла, що у Франції є триста тисяч двадцятип’ятирічних юнаків, які палко бажають війни? Невже ви думаєте, що це приємно монархам?

— Ніяк не вгадаєш, як розмовляти з нашими великими дипломатами, — сказав Жульєн. — У них просто якась манія починати серйозні розмови: будеш триматися газетних істин і загальних місць, тебе вважатимуть дурнем. Дозволиш собі сказати щось правдиве й нове, вони дивуються, не знають, що відповісти, а на другий день о сьомій годині доводять до вашого відома через першого секретаря посольства, що ви поводилися непристойно.

— Це непогано сказано, — зауважив маркіз сміючись. — Зрештою б’юсь об заклад, пане глибокодумна людино, що ви не здогадались, за яким ділом їздили в Англію.

— Пробачте, — заперечив Жульєн, — я жив там для того, щоб обідати раз на тиждень в посла його величності, найчемнішої людини на світі.

— Ви їздили ось за цим орденом, — сказав маркіз. — Я не хочу, щоб ви розлучались із своїм чорним костюмом, але я звик до вільнішого тону розмов, що я веду з людиною у синьому вбранні. Запам’ятайте, що коли я бачитиму на вас цей орден, ви будете для мене молодшим сином мого друга герцога де Ретца, юнаком, який, сам того не відаючи, уже півроку посідає дипломатичну посаду. Але зауважте собі, — додав маркіз дуже серйозно, перебиваючи слова Жульєнової подяки, — що я ні в якому разі не хочу змінювати ваше звання. Це завжди буває помилкою і нещастям для покровителя і для того, хто користується покровительством. Коли вам набриднуть мої позови або коли я не потребуватиму більше ваших послуг, я дістану для вас гарну парафію, таку, як у нашого друга абата Пірара, і більш нічого, — додав маркіз дуже сухо.

Цей орден заспокоїв Жульєнові гордощі; відтепер він розмовляв значно більше, не так часто ображався і не приймав на свій рахунок деякі слівця, може, й справді не досить чемні, але які можуть вихопитись у кожного в жвавій розмові.

Завдяки тому ж таки орденові Жульєн був ушанований дуже дивним візитом: до нього з’явився пан барон де Вально, що приїхав у Париж висловити вдячність міністрові за свій титул і домовитися з ним іще про дещо. Його мали призначити мером Вер’єра замість пана де Реналя.

Жульєн у душі мало не реготав, коли пан де Вально дав йому зрозуміти, що, мовляв, пан де Реналь був, як виявилось, якобінцем. А справа була в тому, що на майбутніх перевиборах новоспечений барон висувався кандидатом від міністерства, а на загальнодепартаментських зборах, справді ультрароялістських, пана де Реналя висунули ліберали.