Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

Бертолотті

Читача, можливо, дивує цей невимушений і майже дружній тон; ми забули сказати, що маркіз уже шість тижнів не виходив з дому через напад подагри.

Мадемуазель і мадам де Ла-Моль були на Гієрах у маркізиної матері. Граф Норбер заходив до батька лише на хвилину: вони були в прекрасних стосунках, але не мали про що розмовляти. Пан де Ла-Моль, змушений задовольнятися Жульєновим товариством, дуже здивувався, переконавшись, що в того є якісь власні думки. Він примушував Жульєна читати йому вголос газети. Незабаром молодий секретар уже міг сам вибирати цікаві місця. Маркіз ненавидів одну нову газету і вирішив її не читати, а проте щодня заводив про неї розмову. Жульєна смішила й захоплювала сутичка влади з ідеєю.

Дрібні маркізові пристрасті повертали Жульєнові впевненість у собі, яку він ризикував утратити, проводячи вечори сам на сам зі знатним вельможею.

Обурений сучасністю, маркіз просив читати йому Тіта Лівія; імпровізований переклад з латині його розважав.

Якось маркіз звернувся до Жульєна з тією вишуканою чемністю, яка часто дратувала його секретаря:

— Дозвольте мені, любий Сорелю, подарувати вам синій костюм. Коли ви схочете одягати його й приходити до мене, ви будете для мене молодшим братом графа де Реца, тобто сином мого друга, старого герцога.

Жульєн не зовсім розумів, що це має означати, але того самого вечора з’явився до маркіза в синьому костюмі. Маркіз тримався з ним, як з рівнею. Жульєн мав душу, здатну оцінити справжню чемність, але він досі не уявляв собі її відтінків. До того як маркізові спала на думку ця вигадка, Жульєн заприсягнувся б, що пан де Ла-Моль не міг би бути люб’язнішим. «Який дивний талант», — мимоволі подумав Жульєн, коли він підвівся, щоб іти, і маркіз попросив пробачення, що не може, через свою подагру, провести його.

Дивна маркізова примха примусила Жульєна замислитись: «Чи не глузує він з мене?» Він пішов порадитися з абатом Піраром: але той, не будучи таким чемним, як маркіз, у відповідь тільки свиснув і заговорив про щось інше. Наступного ранку Жульєн з’явився до маркіза в чорному костюмі, з портфелем і листами, які треба було підписати. Маркіз прийняв його, як і раніше. Ввечері, коли він знову прийшов у синьому костюмі, тон був зовсім інший і такий самий ввічливий, як і напередодні.

— Якщо ви не надто нудьгуєте, відвідуючи по доброті своїй бідолашного хворого старика, — сказав йому маркіз, — було б добре, якби ви розповідали йому різні дрібні пригоди зі свого життя, але відверто, думаючи лише про те, щоб розповідь була ясна й цікава. Бо треба вміти розважатись, — провадив далі маркіз, — тільки це й реальне в житті. Адже ж не може хтось щодня врятовувати мені життя на війні або дарувати мільйон. Але якби Рівароль був тут, біля мого крісла, я щодня на годинку позбувався б нудьги й страждань. Я часто бачився з ним у Гамбурзі, під час еміграції.

І маркіз став розповідати Жульєнові анекдоти про Рівароля й жителів Гамбурга, які збирались учотирьох, щоб разом розгадати який-небудь його дотеп.

Змушений задовольнятися товариством юного абатика, пан де Ла-Моль вирішив розворушити його. Йому вдалося зачепити Жульєнове самолюбство. Побачивши, що від нього домагаються правди, той вирішив розповідати про все, крім своєї фанатичної прихильності до героя, ім’я якого дратувало маркіза, і свого абсолютного безвірництва, яке не дуже пасувало майбутньому кюре. Його маленька сутичка з шевальє де Бонуазі трапилась дуже до речі. Маркіз до сліз сміявся зі сцени з кучером, що осипав Жульєна найбрутальнішою лайкою в кав’ярні на вулиці Сент-Оноре. Це були хвилини цілковитої щирості між патроном і його підлеглим.

Пана де Ла-Моля зацікавила ця своєрідна натура. Спочатку він заохочував дивацтва Жульєна, щоб повтішатися. Але незабаром йому здалося цікавішим помалу виправляти хибні уявлення цього юнака. «Інші, приїхавши з провінції до Парижа, захоплюються всім, — думав маркіз, — а цей усе зневажає. В тих — надмірне замилування, а в Жульєна його надто мало, тому дурні мають його за дурня».

Приступ подагри затягнувся через холодну погоду і тривав кілька місяців.

«Адже буває, що люди прив’язуються до гарненької собачки, — думав маркіз, — чому ж мені соромитись своєї приязні до мого юного абата? Мій секретар — своєрідна натура, я поводжуся з ним, як із сином, то що ж тут непристойного? Ця примха, якщо вона триватиме, обійдеться мені в брильянт на п’ятсот луїдорів у моєму заповіті».

Тепер, коли маркіз пізнав тверду вдачу свого улюбленця, він щодня доручав йому якусь нову справу.

Жульєн з жахом помітив, що вельможний пан де Ла-Моль дає йому часом протилежні розпорядження у тій самій справі.

Жульєн міг опинитися у прикрому становищі. Тому він завів спеціальну книгу, до якої записував усі розпорядження, і маркіз скріпляв їх своїм підписом. Жульєн найняв писаря, що переписував в окрему книгу всі розпорядження, що стосувалися певних справ; сюди ж заносили і копії всіх листів.

Спершу таке нововведення здалося маркізові надзвичайно безглуздим і нудним. Але не минуло й двох місяців, як він відчув усі його переваги. Тоді Жульєн запропонував йому взяти ще рахівника з банку, щоб вести подвійну бухгалтерію всіх прибутків і витрат по маєтках, які були під Жульєновим наглядом.

Ці заходи настільки прояснили маркізові стан його власних справ, що він міг тепер дозволити собі приємність пускати свої гроші в обіг, не вдаючись до підставних осіб, які його обкрадали.