Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

Чемний і навіть прихильний тон Норбера не давав ніякого приводу для причіпок поганому настрою Жульєна і тому він причепився до власної відповіді на це люб’язне запрошення: йому здалося, що в ній було щось низьке.

Коли він приїхав на бал, його вразила пишнота палацу герцога де Ретца. Подвір’я перед палацом було вкрите наметом з червоного тику, всіяного золотими зірками: не можна уявити собі нічого розкішнішого. Під цим наметом двір був перетворений на ліс квітучих апельсинових і олеандрових дерев. Кадоби були глибоко вкопані, і тому здавалось, що дерева ростуть прямо з землі. Дорога, якою під’їздили карети, була посипана піском.

Усе це здалося нашому провінціалові чимось справді незвичайним. Він і не уявляв собі, що можуть бути такі розкоші. В одну мить його схвильована уява полинула за тридев’ять земель від похмурих настроїв. У кареті, по дорозі на бал, Норбер був веселий, а Жульєн бачив усе в чорному світлі; як тільки молоді люди в’їхали у двір, вони ніби помінялися ролями.

Норбер помічав тільки дрібні недогляди, яких не вдалося уникнути серед усієї цієї пишноти. Він підраховував витрати на кожну річ і в міру зростання суми проймався, як бачив Жульєн, поганим настроєм і мало не заздрощами.

А той, зачарований, захоплений і мало не приголомшений бурхливими почуттями, ввійшов у першу залу, де вже танцювали. Всі тиснулись до дверей другої зали, і там збився такий натовп, що не було ніякої змоги протиснутися. Друга зала була оздоблена в стилі гренадської Альгамбри.

— Безумовно, вона королева балу, — казав юнак з вусиками, чиє плече вперлось у Жульєнові груди.

— Мадемуазель Фурмон, що була в нас цілу зиму першою красунею, — зауважив сусід, — бачить сама, що відсунута на друге місце: поглянь, який у неї дивний вигляд.

— Справді, зі шкури пнеться, щоб сподобатись. Глянь лише, як чарівно вона посміхається ось зараз, виступаючи соло в контрдансі. Слово честі, незрівнянно!

— А мадемуазель де Ла-Моль уміє приховати, як її тішить успіх, — вона його прекрасно усвідомлює. Можна подумати, що вона боїться сподобатись тому, з ким вона розмовляє.

— Прекрасно! Це справжнє мистецтво чарувати!

Жульєн марно силкувався побачити чарівну жінку, про яку йшла мова: її заступали від нього сім-вісім чоловіків, вищих за нього.

— В її шляхетній стриманості теж немало кокетства, — промовив юнак з вусиками.

— А які великі блакитні очі, як повільно вони опускаються саме в ту хвилину, коли, здається, ось-ось зрадять себе, — підхопив сусід. — Їй-богу, майстерна гра!

— Глянь, якою звичайною проти неї здається красуня Фурмон, — сказав третій.

— Її стриманість означає: скільки ласки я виявила б до вас, якби ви були гідні мене.

— А хто може бути гідним божественної Матильди? — спитав перший. — Хіба що який-небудь принц королівської крові, красень, дотепний, ставний, прославлений на війні герой і до того ж не старший двадцяти років.

— Побічний син російського імператора, якому задля цього шлюбу дали б якесь королівство. А може... просто граф де Тале, хоч він і схожий на чепурненького селюка.

Прохід звільнився, і Жульєн міг увійти.

«Коли на думку цих манекенів вона така незвичайна, варто до неї добре придивитись, — подумав він. — Принаймні я зрозумію, що саме вони вважають ідеалом».

Він став шукати Матильду очима, і тут вона глянула на нього. «Мій обов’язок кличе мене», — сказав собі Жульєн, але вже не відчував гіркоти, що виявилась у цих словах.