Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

Жульєн був тепер справжнім денді і цілком опанував мистецтво жити в Парижі. Він тримався з мадемуазель де Ла-Моль з вишуканою холодністю. Здавалося, в нього не збереглось ніяких спогадів про ті далекі часи, коли вона сміялася, розпитуючи його про те, як він упав з коня.

Мадемуазель де Ла-Моль здалося, що Жульєн виріс і зблід. В його постаті й манерах вже не було нічого провінційного; але цього ще не можна було сказати про його мову: вона й досі була надто серйозна й поважна. Проте, завдяки властивій йому гордості, його мова, хоч і надмірно розважлива, не мала в собі нічого догідливого: помітно було тільки, що Жульєн надає великого значення надто багатьом речам. Але відразу можна було сказати, що ця людина не відступиться від своїх слів.

— Йому бракує не розуму, а легкості, — сказала мадемуазель де Ла-Моль своєму батькові, жартуючи з ним з приводу ордена, що він дістав для Жульєна. — Мій брат просив його у вас півтора року, а це ж один з де Ла-Молів!..

— Так, але Жульєн здатний виявити несподівану винахідливість, чого ніколи не траплялося з де Ла-Молем, про якого ви мені кажете.

Доповіли про герцога де Ретца.

На Матильду раптом напало непоборне позіхання. Ось вона знов бачить ту саму старовинну позолоту, тих самих незмінних відвідувачів батьківського салону. Вона собі ясно уявила, яке безмежно тоскне життя чекає на неї в Парижі, а проте в Гієрах вона нудьгувала за Парижем.

«А мені ж тільки дев’ятнадцять років! — думала вона, — це найкращі літа, як кажуть усі ті дурні в книгах з золотим обрізом». Вона дивилась на стосик з восьми чи десяти книжок нових поезій, що зібралися на поличці у вітальні за час її подорожі в Прованс. На своє лихо, вона була набагато розумніша, ніж усі ці пани де Круазнуа, де Кейлюс, де Люз та інші її приятелі. Вона наперед уявляла собі все, що вони казатимуть їй про чудове небо Прованса, поезію, про південь і таке інше.

Її прекрасні очі, в яких застигла глибока нудьга і навіть гірше — зневіра знайти будь-яку втіху, — спинились на Жульєнові. Він принаймні відрізняється від усіх інших.

— Пане Сорелю, — сказала вона тим різким, уривчастим тоном, позбавленим всякої жіночності, яким розмовляють молоді жінки вищого світу, — пане Сорелю, ви будете сьогодні на балу в пана де Ретца?

— Мадемуазель, я не мав честі бути рекомендованим панові герцогу. — (Можна було подумати, що ці слова і цей титул роздирали уста гордовитому провінціалові).

— Він доручив моєму братові привезти вас до нього; так ось, якщо ви там будете, ви мені докладно розповісте про його маєток у Віллек’є. Ми збираємось поїхати туди навесні. Я хотіла б знати, чи можна там жити в замку і чи справді місцевість така гарна, як кажуть. Адже слава часто буває незаслужена.

Жульєн не відповів.

— Поїдьте на бал разом з братом, — додала вона дуже сухо.

Жульєн шанобливо вклонився.

«Отже, навіть на балу я зобов’язаний звітувати перед членами сім’ї, — подумав він, — та хіба мені не платять за те, що я веду їхні справи? — з досади він додав подумки: — Бог знає, може, те, що я розповім дочці, не збігатиметься з інтересами батька, матері, брата! Це справжній двір самодержавного володаря. Тут треба бути довершеним нікчемою і разом з тим не давати нікому приводу для нарікань.

Як мені не подобається ця довготелеса дівиця! — думав Жульєн, проводжаючи поглядом мадемуазель де Ла-Моль, яку покликала мати, щоб представити її кільком своїм приятелькам. — Вона намагається перевершити всі моди; сукня її зовсім падає з плечей... Вона ще блідіша, ніж була до своєї подорожі... Яке безбарвне волосся, біляве, наче світиться наскрізь... Скільки пихи в її манері вітатись, у вигляді! Які величні жести!»

Мадемуазель де Ла-Моль покликала брата в ту хвилину, коли він виходив з вітальні.

Граф Норбер підійшов до Жульєна.

— Дорогий Сорелю, — сказав він йому, — куди ви накажете мені зайти за вами опівночі, щоб поїхати на бал до пана де Ретца? Він доручив мені неодмінно привезти вас.

— Я чудово розумію, кому завдячую такою ласкою, — відповів Жульєн, вклоняючись мало не до землі.