Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

Жульєн наблизився до Матильди з цікавістю і ще приємнішим почуттям, — хоч це було не дуже втішно для його самолюбства, коли він помітив дуже оголені плечі дівчини.

«Її краса — це краса юності», — подумав він. П’ять-шість молодиків, серед яких Жульєн упізнав і тих, що розмовляли біля дверей, відділяли її від нього.

— Ви тут були цілу зиму, пане, — звернулась вона до нього, — цей бал найкращий за весь сезон, чи не так?

Жульєн нічого не відповів.

— Кадриль Кулона, на мою думку, чарівна, і дами танцюють її бездоганно.

Молодики обернулися, щоб подивитись на щасливця, від якого так наполегливо домагались відповіді. Та його відповідь аж ніяк не заохочувала до дальшої розмови.

— З мене поганий суддя, мадемуазель, я проводжу життя за письмовим столом, на такому розкішному балі я присутній уперше.

Юнаки з вусиками були явно скандалізовані.

— Ви мудрець, пане Сорелю, — відповіли йому з більш підкресленим інтересом, — ви дивитесь на бали й свята як філософ, як Жан-Жак Руссо. Всі ці безумства вас дивують, але не чарують.

Одне слово цієї фрази раптом загасило Жульєнову уяву і вмить витиснуло з його серця будь-яку самооману. Уста його склались у зневажливу посмішку, — можливо, надто підкреслену.

— Жан-Жак Руссо, — відповів він, — на мій погляд, не більше ніж дурень, коли береться судити про вищий світ. Він не розумів його, лишаючись у душі вискочнем-лакеєм.

— Але він написав «Громадський договір», — зауважила Матильда з благоговінням.

— Проповідуючи республіку й повалення монархії, цей вискочень не тямив себе від щастя, коли який-небудь герцог змінював напрямок своєї пообідньої прогулянки, щоб пройтися з кимось із його друзів.

— Ах, так: це герцог Люксембурзький в Монморансі пішов з паном Куанде по дорозі в Париж... — підхопила мадемуазель де Ла-Моль, із захопленням і насолодою віддаючись першим утіхам ученості. Вона була в такому самому сп’янінні від своїх знань, як той академік, що відкрив існування короля Феретрія. Жульєнів погляд лишався таким самим пронизливим і суворим. Матильда щойно пройнялася захопленням. Холодність її співрозмовника зовсім її приголомшила. Вона була тим більше вражена, що досі звикла сама справляти на інших такий вплив.

У цю хвилину маркіз де Круазнуа поквапливо протискався крізь натовп до мадемуазель де Ла-Моль. Він був уже за три кроки від неї, але ніяк не міг підійти ближче. Він дивився на Матильду, усміхаючись тому, що попав у такий затор. Поруч із ним стояла юна маркіза де Рувре, кузина мадемуазель де Ла-Моль, спираючись на руку свого чоловіка, з яким одружилась лише три тижні тому. Маркіз де Рувре, теж дуже юний, був безтямно закоханий, як це трапляється з тим, хто несподівано знаходить чарівну дружину в шлюбі, влаштованому нотарями виключно з міркувань розрахунку. Пан де Рувре мав дістати герцогський титул після смерті свого дядька, людини дуже похилого віку.

Тим часом як маркіз де Круазнуа, неспроможний протиснутися крізь юрбу, усміхаючись дивився на Матильду, вона оглядала своїми великими небесно-блакитними очима його та його сусідів. «Що може бути більш нікчемне, ніж оця група! — думала вона. — Ось Круазнуа, що хоче зі мною одружитись. Він лагідний, чемний, манери в нього бездоганні, як і в пана де Рувре. Вони були б дуже приємні, якби не навіювали такої нудьги. І він теж їздитиме зі мною на бали з таким самим обмеженим і самовдоволеним виглядом. Через рік після одруження мій екіпаж, мої коні, вбрання, мій замок за двадцять льє від Парижа — все буде таким бездоганним, як тільки можна собі уявити, а якась вискочка, на зразок графині де Руавіль, умиратиме з заздрощів. Ну, а далі?.. »

Матильда нудилася вже від самої думки про майбутнє. Маркізові де Круазнуа нарешті вдалося пробратись до неї. Він заговорив з нею, але вона не слухала, поринувши в думки. Звуки його слів зливалися з гомоном балу. Вона машинально стежила очима за Жульєном, що відійшов від неї з шанобливим, але гордим і незадоволеним виглядом. Вона помітила у віддаленому кутку зали, осторонь від рухливої юрби, графа Альтаміру, засудженого на батьківщині до смертної кари, якого читач уже знає. За часів Людовіка XIV одна з його родичок одружилася з принцом де Конті; це в якійсь мірі захищало його від таємної поліції єзуїтів.

«Видно, тільки смертний вирок і робить людину вищою, — подумала Матильда, — це єдина річ, яку не купиш.

От удалий дотеп! Шкода, що він не спав мені на думку тоді, коли я могла б ним блиснути!»

У Матильди було досить смаку для того, щоб ніколи не повторювати в розмові наперед заготовлених дотепів; але вона була надто гордовита, щоб не захопитися собою. Радість, що засяяла на її обличчі, прогнала з нього вираз нудьги. Маркіз де Круазнуа подумав, що його розмова починає цікавити Матильду, і подвоїв своє красномовство.