Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

— Візьміть собі три тисячі франків, — сказав він одного дня своєму молодому управителеві.

— Пане, це може дати привід до наклепу.

— Чого ж ви хочете? — роздратовано запитав маркіз.

— Щоб ви були ласкаві власноручно вписати ваше розпорядження в книгу; за цим розпорядженням я одержу три тисячі франків. Зрештою, це абат Пірар подав думку про таку систему обліку.

Маркіз записав своє розпорядження з таким виразом нудьги на обличчі, який, мабуть, був у маркіза де Монкада, коли той слухав звіти свого інтенданта пана Пуассона.

Увечері, коли Жульєн з’являвся у синьому костюмі, про справи не розмовляли. Маркізова ласка була така приємна для хворобливого самолюбства нашого героя, що незабаром він мимоволі відчув приязнь до цього люб’язного старого. Це не значить, що Жульєн був чутливим у тому розумінні, як це слово вживають в Парижі; однак він не був бовдуром, а з того часу, як помер старий полковий лікар, ніхто не розмовляв з ним так лагідно. Він дивувався, що маркіз щадить його самолюбство з такою обачністю, якої він ніколи не бачив у старого хірурга. Крім того, Жульєн помітив, що лікар далеко більше пишався своїм орденом, ніж маркіз своєю синьою стрічкою. Батько маркіза був великим вельможею.

Одного разу в кінці ранкової ділової аудієнції Жульєн, що був, як завжди, в чорному костюмі, зумів чимось розважити маркіза; той затримав його на цілих дві години і неодмінно хотів подарувати йому кілька банкнотів, тільки що принесених з біржі його агентом.

— Смію сподіватися, пане маркізе, що я не порушу глибокої поваги до вас, коли попрошу дозволу сказати з цього приводу кілька слів.

— Кажіть, друже.

— Ласкаво прошу пана маркіза дозволити мені відмовитись від цього подарунка. Він призначається не людині в чорному і зовсім зіпсував би невимушену поведінку, яку так великодушно дозволяє пан маркіз людині в синьому.

Він уклонився дуже шанобливо й вийшов, не підводячи очей.

Жульєнова витівка здалася маркізові втішною. Увечері він розповів про неї абатові Пірару.

— Я мушу нарешті вам признатися, любий абате, що мені відоме походження Жульєна, і я дозволяю вам не таїти те, що я вам довірив.

«Його сьогоднішня поведінка була справді благородна, — подумав маркіз. — Отже я дам йому благородне походження».

Через деякий час маркіз нарешті став виходити.

— їдьте, поживіть місяців зо два в Лондоні, — сказав він Жульєнові. — Посланці та кур’єри привозитимуть вам кореспонденцію з моїми помітками. Ви складатимете відповіді і, вклавши кожну у відповідний лист, надсилатимете мені. Я підрахував, що затримка буде не більше як п’ять днів.

Сидячи в поштовій кареті по дорозі в Кале, Жульєн дивувався незначності справ, задля яких його посилали в це нібито ділове відрядження.

Не будемо говорити про те, з яким почуттям зненависті, майже жаху Жульєн ступив на англійську землю. Ми вже розповідали про його захоплення Наполеоном. У кожному офіцерові він бачив сера Гудзона Лоу, у кожному вельможі — лорда Бетхерста, який творив оті мерзоти на острові Святої Єлени і в нагороду за них одержав міністерський портфель на десять років.

У Лондоні він нарешті дізнався, що таке справді світське фатівство. Він познайомився з молодими російськими вельможами, які посвятили його в ці таємниці.

— Ви обранець долі, дорогий Сорелю, — казали вони, — сама природа вас нагородила таким холодним обличчям, наче ви за тридев’ять земель від своїх почуттів, — тобто те, що ми лиш намагаємося вдавати.