Розділ «Глава VI Мене називали карою Божою»

Лорд Рокстон простягнув гвинтівку мені і закрив шафу.

— До речі, — продовжував він, знову сідаючи в крісло, — що ви знаєте про цього професора Челленджера?

— Я його побачив сьогодні вперше в житті.

— Я теж. Правда дивно, що ми з вами вирушаємо в подорож, покладаючись на слова зовсім невідомої нам людини? Він, здається, досить нахабний суб’єкт і не користується любов’ю у своїх побратимів по науці. Чому ви ним зацікавилися?

Я розповів коротенько про події сьогоднішнього ранку. Лорд Рокстон уважно мене вислухав, потім приніс карту Південної Америки і розклав її на столі.

— Челленджер говорить правду, найчистішу правду, — серйозно сказав він. — І я, зауважте, підтвердив це не навмання. Південна Америка — моя улюблена країна, і якщо, скажімо, проїхати її з кінця в кінець, від Дарьєнської затоки до Вогненної Землі, то нічого більш величного і більш пишного не знайдеш на всій земній кулі. Цю країну мало знають, а яке її чекає майбутнє, про це ніхто і не здогадується. Я об’їздив Південну Америку вздовж і впоперек, у періоди посухи двічі побував у тих місцях, де в мене зав’язалася війна з рабовласниками, про яку я вам вже розповідав. І мені дійсно доводилося чути там легенди на подібні теми. Це усього лише індіанські перекази, але за ними, безперечно, щось криється. Чим ближче пізнаєш Південну Америку, друже мій, тим більше починаєш вірити, що в цій країні все можливо, абсолютно все! Люди пересуваються там вузькими річками, а за ними починається повна невідомість. Осьде, на плоскогір’ї Мато-Гроссо, — він показав сигарою місце на карті, — або в цьому кутку, де сходяться границі трьох держав, мене ніщо не здивує. Як сказав сьогодні Челленджер, Амазонка зрошує площу в п’ятдесят тисяч квадратних миль, що поросли тропічним лісом, — площу, майже рівну всій Європі. Не залишаючи бразильських джунглів, ми з вами могли б знаходитися один від одного на відстані, що відокремлює Шотландію від Константинополя. Людина тільки подекуди змогла пробратися крізь цю хащу і протоптати в ній стежини. А що буває в періоди дощів? Рівень води в Амазонці піднімається щонайменше на сорок футів і перетворює все навкруги в непролазну драговину. У такій країні тільки й варто чекати всяких чудес і таємниць. І чому б нам не розгадати їх? А крім усього іншого, — дивне обличчя лорда Рокстона опромінилося задоволеною посмішкою, — там на кожному кроці доведеться ризикувати життям, а мені як спортсменові нічого іншого і не потрібно. Я наче старий м’яч для гольфа — біла фарба з мене давно стерлася, так що тепер життя може розпоряджатися мною як завгодно, подряпин не залишиться. А ризик, милий юначе, додає нашому існуванню особливої гостроти. Тільки тоді й варто жити. Ми занадто вже розпестилися, потьмяніли, звикли до упорядкованості. Ні, дайте мені гвинтівку в руки, безмежний простір і неосяжну широчінь обрію, і я кинуся на пошуки того, що варто шукати. Чого тільки я не випробовував у своєму житті — і воював, і брав участь у стрибках, і літав на аероплані, але полювання на чудовиськ, що можуть приснитися тільки після важкої вечері, — це для мене зовсім нове відчуття! — Він весело розсміявся, смакуючи те, що його чекало попереду.

Може, я занадто захопився описом свого нового знайомого, але нам з ним доведеться провести багато днів разом, і тому мені хочеться передати своє перше враження про цю людину з усіма особливостями її характеру, мови і мислення. Тільки необхідність везти до редакції звіт про засідання і змусила мене залишити товариство лорда Рокстона. Коли я ішов від нього, він сидів у кріслі, залитий червонуватим світлом лампи, змащував затвор своєї улюбленої гвинтівки і неголосно посміювався, роздумуючи про ті пригоди, що нам готувала доля. І я перейнявся твердою впевненістю, що якщо на нас чекають небезпеки, то більш холоднокровного і більш відважного супутника, ніж лорд Рокстон, мені не знайти в усій Англії.

Як не стомили мене надзвичайні події цього дня, все-таки я довго сидів з редактором відділу «Останні новини» Мак-Ардлом, роз’яснюючи йому всі обставини справи, про які він вважав за необхідне завтра ж довести до відома нашого патрона, сера Джорджа Бомонта. Ми умовилися, що я надсилатиму докладні звіти про всі свої пригоди у формі листів до Мак-Ардла і що вони будуть друкуватися в газеті або відразу ж у міру їх надходження, або потім — залежно від санкції професора Челленджера, тому що ми ще не знали, які будуть умови, на яких він погодиться дати нам відомості, необхідні для подорожі в Невідому країну. У відповідь на запит телефоном ми не почули від професора нічого іншого, крім лютих нападок на пресу, але потім він все-таки сказав, що якщо його сповістять про день і годину нашого від’їзду, він доставить на пароплав ті інструкції, що вважає потрібними. Наш другий запит залишився зовсім без відповіді, якщо не вважати жалібного белькотіння місіс Челленджер, яка благала нас не чіплятися більше до її чоловіка, тому що він і без того розгніваний понад усяку міру. Третя спроба, зроблена того ж дня, була припинена оглушливим тріском, і незабаром слідом за тим центральна станція повідомила нас, що в професора Челленджера розбита слухавка. Після цього ми вже не пробували говорити з ним.

А тепер, мої терплячі читачі, я припиняю свою бесіду з вами. Відтепер (якщо тільки продовження цієї розповіді коли-небудь дійде до вас) ви дізнаватиметеся про мої подальші пригоди тільки через газету. Я вручу редакторові звіт про події, що послужили поштовхом до однієї з найчудовіших експедицій, які знає світ, і якщо мені не судитиметься повернутися до Англії, ви зрозумієте, як все це вийшло.

Я дописую свій звіт у салоні пароплава «Франциск». Лоцман забере його із собою і передасть на збереження містерові Мак-Ардлу. На завершення, поки я ще не закрив записну книжку, дозвольте мені начеркати ще одну картину — картину, що залишиться зі мною як останній спогад про батьківщину.

Пізня весна, вогкий туманний ранок; сіється холодний, дрібний дощ. Набережною крокують три фігури в глянсуватих макінтошах. Вони прямують до сходнів великого пароплава, на якому вже піднято синій прапор. Перед ними носій везе візок, навантажений валізами, портпледами і гвинтівками в чохлах. Довготелесий, сумовитий професор Саммерлі йде, волочачи ноги і похнюпивши голову, як людина, що гірко кається у зробленому. Лорд Джон Рокстон у мисливському кепі і кашне крокує бадьоро, і його живе тонке обличчя сяє від щастя. Що стосується мене, то я анітрохи не сумніваюся, що усім виглядом виражаю радість: адже передвід’їздна метушня і гіркота прощання залишилися позаду.

Ми вже зовсім близько від пароплава, і раптом позаду лунає чийсь голос. Це професор Челленджер, що обіцяв провести нас. Він біжить за нами, важко відсапуючись, весь червоний і страшенно сердитий.

— Ні, дякую вам, — говорить професор. — Не маю ні найменшого бажання лізти на пароплав. Мені треба сказати вам кілька слів, а це можна зробити й тут. Не уявляйте, будь ласка, що ви зробили мені послугу своєю поїздкою. Мені це глибоко байдуже, і я жодною мірою не вважаю себе зобов’язаним вам. Істина залишається істиною, і всі ті розслідування, що ви збираєтеся робити, ніяк на неї не вплинуть і зможуть лише розпалити пристрасті невігласів. Необхідні вам відомості і мої інструкції знаходяться ось у цьому запечатаному конверті. Ви розкриєте його лише тоді, коли приїдете в місто Манаос на Амазонці, але не раніше того дня і години, що зазначені на конверті. Ви мене зрозуміли? Покладаюся на вашу порядність і сподіваюся, що всі мої умови будуть дотримані точно. Містере Мелоун, я не маю наміру накладати заборону на ваші кореспонденції, оскільки метою вашої подорожі є висвітлення фактичного боку справи. Жадаю від вас тільки одного: не вказуйте точно, куди ви їдете, і не дозволяйте опубліковувати звіт про експедицію до вашого повернення. Прощайте, сер! Вам вдалося трохи пом’якшити моє ставлення до тієї огидної професії, представником якої, до нещастя, є і ви самі. Прощавайте, лорде Джоне! Наскільки мені відомо, наука для вас — книга за сімома печатками. Але полюванням у тих місцях ви залишитеся задоволені. Не сумніваюся, що згодом у «Мисливцях» з’явиться ваша замітка про те, як ви підстрелили диморфодона[32]. Прощавайте і ви, професоре Саммерлі. Якщо у вас ще не вичерпалися здібності до самовдосконалення, у чому, відверто кажучи, я сумніваюся, то ви повернетеся до Лондона значно розумнішим.

Він круто повернувся, по хвилині я побачив з палуби його присадкувату фігуру, що пробиралася крізь юрбу до потяга.

Ми вже вийшли в Ла-Манш. Лунає останній дзвоник, який оповіщає про те, що настав час здавати листи. Зараз ми розпрощаємося з лоцманом.

А тепер «уперед, корабель, пливи вперед!» То ж нехай зберігає Бог усіх нас — і тих, хто залишився на березі, і тих, хто сподівається на щасливе повернення додому.