Розділ «Глава V Це ще не факт!»

Професор Маррей звернувся з кількома глибокодумними зауваженнями до своєї білої краватки і до графина з водою, потім жартівливо підморгнув срібному канделяброві, що стояв праворуч від нього, і опустився в крісло, поступившись місцем відомому лекторові містеру Уолдрону, якого публіка зустріла оплесками. Фізіономія в містера Уолдрона була похмура, голос різкий, манери зарозумілі, але він володів даром засвоювати чужі думки і підносити їх непосвяченим у доступній і навіть захопливій формі, прикрашаючи свої доповіді безліччю жартів, здавалося б, зовсім невідповідними темі, так що в його викладі навіть прецесія рівнодення[26] або еволюція хребетних набували гумористичного характеру.

У простій, а часом і мальовничій формі, якій не заважала науковість термінології, лектор розгорнув перед нами картину виникнення світу, взяту начебто з висоти пташиного польоту. Він говорив про земну кулю — величезну масу світного газу, що палала в небесній сфері. Потім розповів, як ця маса почала охолоджуватися і застигати, як утворилися складки земної кори, як пара перетворилася на воду. Все це було поступовою підготовкою сцени до тієї незбагненної драми життя, якій належало розігратися на нашій планеті. Перейшовши до виникнення всього живого на Землі, містер Уолдрон обмежився кількома невиразними фразами, які ні до чого не зобов’язували. Можна майже з упевненістю сказати, що зародки життя не витримали б первісної високої температури земної кулі. Отже, вони виникли трохи пізніше. Звідки? З неорганічних елементів, що остигають? Досить імовірно. А може статися, вони були занесені ззовні яким-небудь метеором? Навряд чи. Коротше кажучи, навіть наймудріші з мудрих не можуть сказати нічого певного щодо цього питання. Поки нам не вдається створити в лабораторних умовах органічну речовину з неорганічної. Наша хімія не здатна перекинути міст через ту прірву, що відокремлює живу матерію від мертвої. Але природа, яка оперує величезними силами протягом багатьох століть, сама є найбільшим хіміком, і їй під силу те, що непосильно для нас. І більше тут нема чого сказати.

Слідом за цим лектор перейшов до великої шкали тваринного життя і сходинка за сходинкою — від молюсків і безхребетних морських тварин до плазунів і риб — добрався, нарешті, до кенгуру, які народжують живих дитинчат, прямого предка всіх ссавців, а отже, і тих, що знаходяться в цьому залі. («Ну, це ще як сказати!» — голос якогось скептика з задніх рядів.) Якщо юний джентльмен у червоній краватці, що вигукнув «Ну, це ще як сказати!» і, очевидно, має підстави вважати, що він вилупився з яйця, зволить затриматися після засідання, лектор буде дуже радий ознайомитися з такою визначною пам’яткою. (Сміх.) Подумати тільки, що процеси, які століттями відбувалися в природі, завершилися створенням юного джентльмена в червоній краватці! Але хіба ці процеси дійсно завершилися? Чи варто вважати цього джентльмена кінцевим продуктом еволюції, так би мовити, вінцем творіння? Лектор не хоче ображати джентльмена в червоній краватці в його кращих почуттях, але йому здається, що, якими б чеснотами не володів цей джентльмен, все-таки грандіозні процеси, які відбуваються у всесвіті, не виправдали б себе, якщо їх кінцевим результатом було б створення такого от екземпляра. Сили, що зумовлюють еволюцію, не завмерли, вони продовжують діяти і готують нам ще великі сюрпризи.

Розправившись під загальні смішки зі своїм супротивником, містер Уолдрон повернувся до картин минулого і розповів, як висихали моря, оголюючи піщані обмілини, як на цих обмілинах з’являлися перші живі істоти, драглисті, мляві; розповів про лагуни, що кишать усякою морською твариною, яку приваблювало сюди мулисте дно й особливо достаток їжі, що сприяв її стрімкому розвиткові.

— От, леді й джентльмени, звідки пішли ті дивовижні ящери, що дотепер вселяють у нас жах, коли ми знаходимо їхні кістяки у вельдських або золенгофенських сланцях[27]. На щастя, усі вони зникли з нашої планети задовго до появи на ній першої людини.

— Це ще не факт! — прогудів хтось на естраді. Містер Уолдрон був людиною витриманою, до того ж гострою на язик, що особливо відчув на собі джентльмен у червоній краватці, і перебивати його було небезпечно. Але остання репліка, мабуть, здалася йому настільки безглуздою, що він навіть трохи розгубився. Такий самий розгублений вигляд міг би мати, шекспірознавець, зачеплений лютим беконіанцем[28], або в астронома, що зіткнувся з фанатиком, який твердить, що Земля плоска. Містер Уолдрон замовк на секунду, а потім, підвищивши голос, повагом повторив свої останні словам

— На щастя, усі вони зникли з нашої планети задовго до появи на ній першої людини.

— Це ще не факт! — знову прогудів той самий голос. Уолдрон кинув здивований погляд на професорів, що сиділи за столом, і, нарешті, зупинився на Челленджері, який сидів, відкинувшись на спинку крісла, і посміхався із заплющеними очима, наче уві сні.

— А, розумію! — Уолдрон знизав плечима. — Це мій друг професор Челленджер! — І під регіт усього залу він повернувся до перерваної лекції, начебто подальші пояснення були зовсім зайві.

Але цим справа не скінчилася. Який би шлях не вибирав доповідач, блукаючи в нетрях минулого, усі вони незмінно приводили його до згадування про зниклих доісторичних тварин, що негайно викидало з грудей професора те ж гучне ревіння. У залі вже передбачали заздалегідь кожну його репліку і зустрічали її захопленим гулом. Студенти, що сиділи тісно зімкнутими рядами, не залишалися в боргу, і, як тільки чорна борода Челленджера починала рухатися, сотні голосів, не даючи йому відкрити рота, дружно волали: «Це ще не факт!», а з передніх рядів неслися обурені лементи: «Тихіше! Неподобство!» Уолдрон, лектор досвідчений, загартований у боях, остаточно розгубився. Він замовкнув, потім почав щось бурчати, затинаючись на кожному слові і повторюючи вже сказане, загруз у довжелезній фразі і під кінець накинувся на винуватця всього безладу.

— Це переходить усякі межі! — вибухнув він, люто блискаючи очима. — Професоре Челленджере, я прошу вас припинити ці обурливі і непристойні вигуки!

Зал притих. Студенти завмерли від захвату — високі олімпійці розпочали сварку в них на очах! Челленджер не поспішаючи визволив своє огрядне тіло з обійм крісла.

— А я в свою чергу прошу вас, містере Уолдроне, перестаньте твердити те, що суперечить науковим даним, — сказав він.

Ці слова викликали справжню бурю. У загальному шумі і реготі чулися тільки окремі обурені вигуки: «Неподобство!», «Нехай говорить!», «Вигнати його звідси!», «Геть з естради!», «Це нечесно — дайте йому висловитися!» Голова підхопився з місця і, ледве змахуючи руками, схвильовано щось пробурчав. З туману цього нерозбірливого бурмотіння було чутно тільки окремі уривчасті слова: «Професоре Челленджер… будьте ласкаві… ваші міркування… після…» Порушник порядку відважив йому уклін, посміхнувся, погладив бороду і знову вмостився в крісло. Розпалений цією сваркою і налаштований вельми войовничо, Уолдрон продовжував лекцію. Висловлюючи час від часу яке-небудь положення, він кидав злостиві погляди на свого супротивника, що, здавалося, дрімав, розвалившись у кріслі з тією ж самою блаженною широкою посмішкою на вустах.

І от лекція скінчилася — підозрюю, дещо передчасно, тому що заключна її частина була зім’ята і якось не в’язалася з попередньою. Груба перешкода порушила хід думки лектора. Аудиторія залишилася незадоволеною і чекала подальшого розгортання подій.

Уолдрон сів на місце, голова цвірінькнув щось, і слідом за цим професор Челленджер підійшов до краю естради. Пам’ятаючи про інтереси своєї газети, я записав його промову майже дослівно.

— Леді і джентльмени, — почав він під стриманий гул у задніх рядах. — Прошу вибачити, леді, джентльмени і діти… Сам того не бажаючи, я випустив з уваги значну частину слухачів. (Шум у залі. Перечікуючи його, професор милостиво киває своєю величезною головою і високо піднімає руку, немов благословляючи юрбу.) Мені було запропоновано висловити подяку містерові Уолдрону за його досить картинну і цікаву лекцію, яку ми з вами щойно прослухали. З деякими тезами цієї лекції я не згоден, про що вважав своїм обов’язком заявити без усяких зволікань. Проте варто визнати: містер Уолдрон справився зі своїм завданням, що полягало в тому, щоб викласти в загальнодоступній і цікавій формі історію нашої планети, вірніше те, що він розуміє під історією нашої планети. Популярні лекції дуже легко сприймаються, але… (тут Челленджер блаженно посміхнувся і кинув погляд на лектора) містер Уолдрон, звичайно, вибачить мені, якщо я скажу, що такі лекції, через особливості викладу, завжди бувають поверхневі і недоброякісні з погляду науки, тому що лектор так чи інакше, а мусить пристосовуватися до неосвіченої аудиторії, (Іронічні вигуки з місць). Лектори-популяризатори по суті своїй паразити. (Протестуючий жест із боку обуреного Уолдрона). Вони використовують з метою наживи або самореклами роботу своїх невідомих, пригнічених нестатками побратимів. Найнезначніший успіх, досягнутий у лабораторії — одна з тих цеглинок, що йдуть на спорудження храму науки, — переважує все отримане з інших рук, переважує всяку популяризацію, що може розважити публіку, але не принесе жодних відчутних результатів. Я нагадую про цю загальновідому істину аж ніяк не з бажання применшити заслуги містера Уолдрона, але для того, щоб ви не втрачали почуття пропорції, приймаючи прислужника за вищого жерця науки. (Тут містер Уолдрон шепнув щось голові, що підвівся з місця і звернув кілька суворих слів до графина з водою, що стояв перед ним.) Але досить про це. (Голосні схвальні крики.) Дозвольте мені перейти до питання, що становить більш широкий інтерес. У якому місці я, самостійний дослідник, був змушений поставити під сумнів поінформованість нашого лектора? У тому, де йшлося про зникнення з поверхні Землі деяких видів тваринного життя. Я не дилетант і виступаю тут не як популяризатор, а як людина, наукова сумлінність якої змушує її суворо дотримуватися фактів. І тому я наполягаю на тому, що містер Уолдрон глибоко помиляється, твердячи, начебто так звані доісторичні тварини зникли з лиця Землі. Йому не траплялося бачити їх, але це ще нічого не доводить. Вони дійсно є, як він висловився, нашими предками, але не тільки предками, додам я, а й сучасниками, яких можна спостерігати у всій їхній своєрідності — відразливій, страшній своєрідності. Для того, щоб пробратися в ті місця, де вони живуть, потрібні тільки витривалість і сміливість. Тварини, яких ми відносили до юрського періоду, чудовиська, яким нічого не варто роздерти на шматочки й поглинути найбільших і найлютіших з наших ссавців, існують дотепер… (Лементи: «Нісенітниця! Доведіть! Звідки ви це знаєте? Це ще не факт!») Ви мене запитуєте, звідки я це знаю? Я знаю це тому, що побував у тих місцях, де вони живуть. Знаю тому, що бачив таких тварин… (Оплески, оглушливий галас і чийсь голос: «Брехун!») Я брехун? (Одностайне: «Так, так!») Здається, мене назвали брехуном? Нехай ця людина встане з місця, щоб я міг побачити її. (Голос: «От він, сер!» — і над головами студентів злітає люто відбиваючись маленький чоловічок в окулярах, зовсім безневинний з вигляду.) Це ви насмілилися назвати мене брехуном? («Ні, сер!» — кричить той і, немов петрушка, поринає вниз.) Якщо хто-небудь із присутніх сумнівається в моїй правдивості, я охоче поговорю з ним після засідання. («Брехун!») Хто це сказав? (Знову сумирна жертва злітає високо в повітря, запекло відбиваючись від своїх мучителів.) От я зараз зійду з естради, і тоді… (Дружні крики: «Просимо, дорогенький, просимо!» на кілька хвилин переривають засідання. Голова підхоплюється з місця і розмахує руками, наче диригент. Професор остаточно розлютований — він стоїть, випнувши вперед бороду, багряний, з ніздрями, що роздуваються.) Усі великі новатори знали, що таке недовіра юрби. Недовіра — це тавро дурнів! Коли до ваших ніг кладуть великі відкриття, у вас не вистачає чуття, не вистачає уяви, щоб осмислити їх. Ви здатні тільки поливати брудом людей, які ризикували життям, завойовуючи нові простори науки. Ви паплюжите пророків! Галілей, Дарвін і я… (Тривалі лементи і повний безлад у залі.)

Все це я витяг зі своїх квапливих записів, що хоч і були зроблені на місці, але не можуть дати належного уявлення про хаос, який опанував до цього часу аудиторію. Знявся такий гамір, що деякі дами вже рятувалися втечею. Загальному настрою піддалися не тільки студенти, але й більш солідна публіка. Я сам бачив, як сивобороді старигани, які не зважаючи ні на що, підхоплювалися з місць і трясли кулаками, гніваючись на професора. Багатолюдне збіговисько вирувало і кипіло, немов вода в казані. Професор ступнув вперед і здійняв руки догори. У цій людині відчувалася така сила і відвага, що горлани поступово змовкли, втихомирені його наказовим жестом і владним поглядом. І зал притих, приготувавшись слухати.

— Я не буду вас затримувати, — продовжував Челленджер. — Чи варто марно витрачати час? Істина залишається істиною, і її не похитнути ніякими бешкетуваннями дурних молодиків і, з жалем змушений додати, не менш дурних літніх джентльменів. Я стверджую, що мною відкрито нове поле для наукових досліджень. Ви це заперечуєте. (Загальні лементи.) Так давайте ж проведемо випробування. Чи згодні ви обрати з вашого середовища одного або кількох представників, що перевірять справедливість моїх слів?

Професор порівняльної анатомії містер Саммерлі, високий жовчний старий, у сухуватому вигляді якого було щось, що надавало йому подібності з богословом, піднявся з місця. Він побажав довідатися, чи не є заяви професора Челленджера результатом його поїздки у верхів’я ріки Амазонки, здійсненої два роки тому.