Розділ «Глава V Це ще не факт!»

— Вигадана фігура.

— Я ж сам бачив його альбом!

— Це альбом Челленджера.

— Отже, ви вважаєте, що малюнок теж його власний?

— Ну звичайно! А чий же ще?

— А фотографічні знімки?

— Адже на них нічого не видно. Ви ж самі кажете, що роздивилися тільки якогось птаха.

— Птеродактиля.

— Так, якщо вірити його словам. Ви повірили і піддалися навіюванню.

— Ну, а кістки?

— Першу він витяг з рагу, другу змайстрував власними руками. Потрібні тільки відома кмітливість та знання справи, а тоді все що завгодно сфальсифікуєш — і кістку й фотографічний знімок.

Мені стало якось недобре. Можливо, дійсно я занадто захопився? І раптом мене осяяла щаслива думка.

— Ви підете на цю лекцію? — запитав я. Тарп Генрі на хвилину замислився.

— Ваш геніальний Челленджер не користується особливою популярністю, — сказав він. — З ним багато хто не проти того, щоб звести рахунки. Мабуть, у всьому Лондоні не знайдеться іншої людини, що викликала б до себе таке неприязне почуття. Якщо на лекцію прибіжать студенти-медики, без скандалів там не обійдеться. Ні, щось мені не хочеться йти в цю божевільню.

— Принаймні віддайте йому належне — вислухайте його.

— Так, мабуть, справедливість цього вимагає. Добре, буду вашим компаньйоном на сьогоднішній вечір.

Коли ми під’їхали до Зоологічного інституту, я побачив, що, понад мої чекання, народу на лекцію збирається багато. Електричні карети одна за одною підвозили до під’їзду сивоволосих професорів, а більш скромна публіка потоком вливалася в склепінчасті двері. Це свідчило про те, що в залі будуть присутні не тільки вчені, але й представники широких мас. І справді, варто було нам зайняти місця, як ми відразу переконалися, що галерея і задні ряди поводяться більш ніж невимушено. Обернувшись, я побачив студентську молодь. Імовірно, всі великі лікарні відрядили сюди своїх практикантів. Настрій публіки був добродушний, але за цією добродушністю крилося бешкетництво. Раз у раз лунали уривки популярних пісеньок, що виспівували хором і з великим піднесенням, — досить дивна прелюдія до наукової лекції! Схильність аудиторії до безцеремонних жартів ясно проглядалася. Це обіцяло надалі масу розваг для всіх, крім тих осіб, кого ці сумнівні жарти мали безпосередньо стосуватися.

Наприклад, як тільки на естраді з’явився доктор Мелдрам у своєму знаменитому циліндрі із вигнутими полями, з усіх боків почулися дружні лементи: «От так цебро! Де ви його роздобули?» Старий зараз же стягнув циліндр з голови і нишком сунув його під крісло. Коли професор Уедлі, що страждає на подагру, зашкутильгав до свого місця, жартівники хором запитали, чи не болить у професора пальчик на нозі, що призвело до його зніяковіння. Але найбільш гарячий прийом було виявлено, моєму новому знайомому, професорові Челленджеру. Щоб добратися до свого крісла — крайнього в першому ряду, — йому довелося пройти через всю естраду. Як тільки його чорна борода з’явилася в дверях, аудиторія вибухнула такими бурхливими привітальними лементами, що я подумав: побоювання Тарпа Генрі підтвердилися — публіку привернула сюди не стільки сама лекція, скільки можливість подивитися на знаменитого професора, чутки про виступ якого, очевидно, встигли поширитися всюди.

Тільки він з’явився в передніх рядах, зайнятих добре одягненою публікою, роздалися смішки — цього разу партер ставився співчутливо до бешкетування студентів. Публіка вітала Челленджера оглушливим ревінням, наче хижаки в клітці зоологічного саду, що зачули вдалині кроки служителя в годину годівлі. У цьому ревінні ясно лунали неповажні нотки, але в цілому гучний прийом, влаштований професорові, виражав скоріше інтерес до нього, ніж ворожість або презирство. Челленджер посміхнувся стомлено і поблажливо, як посміхається добродушна людина, коли на неї налітає зграя щенят, що гавкають, потім повільно опустився в крісло, розправив плечі, любовно погладив бороду і, прищулившись, гордовито глянув на переповнений зал. Ревіння ще не встигло стихнути, як на естраді з’явилися голова, професор Рональд Маррей, і лектор, містер Уолдрон. Засідання почалося.

Сподіваюся, професор Маррей вибачить мені, якщо я дорікну йому в тому, що він має ваду, властиву більшості англійців, а саме, невиразність мови. По-моєму, це одна із загадок нашого століття. Чому люди, яким є що сказати, не бажають навчитися говорити членоподільно? Це так само безглуздо, як, скажімо, переливати дорогоцінну вологу через трубку з прикрученим краном, відвернути який можна без жодних зусиль.