Розділ «Глава IV Найбільше в світі відкриття!»

— Досить! Досить! Слони — у Південній Америці? Не смійте й згадувати про це! Навіть у нашій сучасній початковій школі…

— Ну, добре, — перебив я його. — Не слон, так яка-небудь інша південноамериканська тварина, наприклад тапір.

— Повірте мені, молодий чоловіче, що елементарними пізнаннями в цій галузі науки я володію. Не можна навіть припустити думки, що така кістка належить тапірові або якій-небудь іншій тварині, відомій зоологам. Це кістка дуже сильного звіра, що існує десь на земній кулі, але дотепер невідомий науці. Ви все ще сумніваєтеся?

— У будь-якому разі мене це дуже зацікавило.

— Виходить, ви ще не безнадійні. Я відчуваю, що у вас щось світиться в мозку, так давайте ж терпляче роздмухувати цю жаринку. Залишимо тепер покійного американця і перейдемо знову до моєї розповіді. Ви, звичайно, здогадуєтеся, що я не міг розстатися з Амазонкою, не дошукавшись, у чому тут справа. Деякі відомості про те, звідки прийшов цей художник, у мене були. Втім, я міг би керуватися самими легендами індіанців, тому що мотив незвіданої країни прослизає в усіх переказах прирічкових племен. Ви, звичайно, чули про Курупурі?

— Ні, не чув.

— Курупурі — це лісовий дух, щось злісне, грізне; зустріч з ним закінчується загибеллю. Ніхто не може до пуття описати Курупурі, але ім’я це вселяє жах в індіанців. Однак усі племена, що живуть на берегах Амазонки, сходяться в одному: вони точно вказують, де живе Курупурі. З тих самих місць прийшов і американець. Там таїться щось незбагненно страшне. І я вирішив з’ясувати, в чому тут справа.

— Як же ви вчинили?

Від мого легкодумства не залишилося й сліду. Цей гігант умів завоювати увагу і повагу до себе.

— Мені вдалося перебороти опір індіанців — той внутрішній опір, що вони виявляють, навіть коли починаєш розмову на цю тему. Пустивши в хід усілякі вмовляння, подарунки і, мушу зізнатися, погрози, я знайшов двох провідників. Після багатьох пригод — описувати їх немає потреби — після багатьох днів шляху — про маршрут і довжину його дозволю собі промовчати — ми прийшли, нарешті, в ті місця, що дотепер ніким не були описані і де ніхто ще не бував, якщо не вважати мого нещасного попередника. Тепер будьте люб’язні подивитися ось на це. Він простягнув мені невелику фотографію.

— Її жалюгідний стан пояснюється тим, що, коли ми спускалися річкою вниз, наш човен перевернуло і футляр, у якому зберігалися непроявлені негативи, зламався. Результати цього нещастя в наявності. Майже всі негативи загинули — втрата зовсім непоправна. Ось цей знімок — один з деяких більш-менш уцілілих. Вам доведеться задовольнитися таким поясненням його недосконалості. Ходять чутки про якусь фальсифікацію, але я не схильний сперечатися зараз на цю тему.

Знімок був дійсно зовсім блідий. Недоброзичливий критик міг би легко причепитися до цього. Вдивляючись у тьмяно-сірий ландшафт і поступово розбираючись у його деталях, я побачив довгу, величезної висоти лінію скель, що нагадує гігантський водоспад, а на передньому плані — положисту рівнину з розкиданими на ній деревами.

— Якщо не помиляюся, цей пейзаж був і в альбомі, — сказав я.

— Цілком правильно, — відповів професор. — Я знайшов там сліди стоянки. А тепер подивіться ще одну фотографію.

Це був той самий ландшафт, тільки узятий більш великим планом. Знімок був зовсім зіпсований. Все-таки я роздивився самотній увінчаний деревом стрімчак, який відокремлювала від кряжа ущелина.

— Тепер у мене не залишилося жодних сумнівів, — зізнався я.

— Виходить, ми не даремно стараємося, — сказав професор. — Дивіться, які успіхи! Тепер будьте ласкаві глянути на вершину цього стрімчака. Ви що-небудь бачите там?

— Величезне дерево.

— А на дереві?

— Великого птаха. Він подав мені лупу.