Розділ «Глава IV Найбільше в світі відкриття!»

Але й наступна сторінка ні в чому не переконала мене.

Це був пейзаж, ледве намічений аквареллю, один з тих незакінчених етюдів, що служать художникові лише позначкою до майбутньої, більш ретельної розробки теми. Передній план етюда займали блідо-зелені пір’ясті рослини, що піднімалися вгору укосом, який переходив у лінію темно-червоних ребристих скель, схожих на базальтові формації. На задньому плані ці скелі стояли суцільною стіною. Правіше піднімався пірамідальний стрімчак, очевидно відділений від основного кряжа глибокою ущелиною; вершину його вінчало величезне дерево. Над усім цим сяяло синє тропічне небо. Вузька крайка зелені облямовувала вершини червоних скель. На наступній сторінці я побачив ще один акварельний начерк того ж пейзажу, зроблений з більш близької відстані, так що деталі його виступали ясніше.

— Ну? — сказав професор.

— Формація дійсно дуже цікава, — відповів я, — але мені важко судити, наскільки вона виняткова, адже я не геолог.

— Виняткова? — повторив він. — Та це єдиний у своєму роді ландшафт! Він здається неймовірним! Таке навіть приснитися не може! Перегорніть сторінку.

Я перегорнув і не міг стримати вигуку подиву. З наступної сторінки альбому на мене глянуло щось надзвичайне. Таке чудовисько могло виникнути тільки у видіннях курця опіуму або в маренні гарячкового хворого. Голова в нього була пташина, тіло — як у ящірки, що непомірно роздулася, хвіст який волочиться по землі, наїжувався гострими голками, а вигнута спина була усаджена високими шипами, схожими на гребінці півня. Перед цією істотою стояв маленький чоловічок, майже карлик.

— Ну, що ви на це скажете? — вигукнув професор, з переможним виглядом потираючи руки.

— Це щось дивовижне, гротеск якийсь.

— А що змусило художника зобразити подібного звіра?

— Не інакше, як солідна порція джину.

— Кращого пояснення ви не можете придумати?

— Добре, сер, а як ви самі це пояснюєте?

— Дуже просто: така тварина існує. Зовсім очевидно, що цей малюнок зроблений з натури.

Я не розреготався тільки тому, що вчасно згадав, як ми прокотилися колесом по всьому коридору.

— Без сумніву, без сумніву, — сказав я з тією догідливістю, на яку звичайно не скупляться в розмовах з недоумкуватими. — Правда, мене трохи бентежить ця малюсінька людська фігурка. Якщо б тут був намальований індіанець, можна було б подумати, що в Америці існує якесь плем’я пігмеїв, але це європеєць, на ньому корковий шолом.

Професор пирхнув, наче розлючений буйвол.

— Ви збагачуєте мене досвідом! — крикнув він. — Границі людської тупості набагато ширші, ніж я думав! У вас розумовий застій! Разюче!

Цей спалах був такий безглуздий, що він мене навіть не розсердив. Та й чи варто було марно нервувати? Якщо вже сердитися на цю людину, то щохвилини, на кожне його слово. Я обмежився стомленою посмішкою.

— Мене вразили розміри цього пігмея, — сказав я.

— Та ви подивіться! — крикнув професор, нахиляючись до мене і тикаючи волосатим, товстим, як сосиска, пальцем в альбом. — Бачите от цю рослину за твариною? Ви, ймовірно, прийняли її за кульбабу або брюссельську капусту, адже так? Ні, добродію, це південноамериканська пальма, іменована «слоновою кісткою», а вона досягає п’ятдесяти-шістдесяти футів у височину. Невже ви гадаєте, що людська фігура намальована тут випадково? Художник не зміг би залишитися живим, зустрівшись віч-на-віч з таким звіром, тут вже не до малювання. Він зобразив самого себе тільки для того, щоб дати поняття про різницю масштабів. Зростом він був… ну, скажімо, трохи більше п’яти футів. Дерево, як і слід очікувати, у десять разів вище.