Розділ «Глава XII Як страшно було в лісі!»

Я стояв, наче прибитий до місця, і не міг відвести очей від стежини. І раптом воно з’явилося. У далекому кінці прогалини, яку я щойно пройшов, здригнулися кущі. Щось велике, темне відокремилося від них і вистрибнуло на залиту місяцем траву. Сказавши «вистрибнуло», я не обмовився, бо чудовисько пересувалося, як кенгуру, витягнувшись на весь зріст і відштовхуючись від землі сильно розвинутими задніми ногами; передні були притиснуті в нього до черева. Розміри і міць цього звіра вразили мене — справжній слон, що встав дибки. І попри все яка рухливість! У першу мить в мене ще промайнула надія: може, це лише сумирний ігуанодон? Але, незважаючи на все своє неуцтво, я зрозумів, що помиляюся. У трипалого травоїдного ігуанодона голова була маленька, як у лані, а в цього страховиська широка, плоска — словом, точна копія тієї жаб’ячої морди, власник якої так налякав нас минулої ночі. Люте ревіння і наполегливість, з якими він переслідував мене, свідчили про те, що це м’ясоїдний динозавр, один з найстрашніших звірів, що коли-небудь водилися на землі. Чудовисько раз у раз припадало на передні лапи і тикалося носом у землю, винюхуючи мої сліди. Іноді вони губилися, але динозавр знаходив їх і знову величезними стрибками пускався стежиною слідом за мною.

Навіть тепер, при одному лише спогаді про цей кошмар, холодний піт проступає в мене на чолі. Що мені було робити? У мене в руках був дробовик, але яка від нього користь зараз? Я з розпачем озирнувся на всі боки, шукаючи очима яке-небудь прикриття — скелю або дерево, — але тут, у хащі чагарника, були тільки молоді деревця, а моєму переслідувачові нічого не варто було переломити, як тростину, й велике дерево. Треба було кидатися навтьоки, нічого іншого не залишалося. Але як бігти нерівним, кам’янистим укосом? На щастя, я вчасно помітив добре втоптану стежину, що перетинала мій шлях. Під час своїх розвідок ми бачили чимало таких стежок, прокладених дикими звірами. Якщо кинутися по ній, можливо, мені й удасться втекти від переслідування, тим більше що бігаю я добре і зараз перебуваю у формі. І, відкинувши у бік марний дробовик, я показав такий клас спринту[51], який не показував ні до, ні після цієї ночі. Ноги в мене підкошувалися, груди розривалася, подих зупинявся в горлі, але я все біг і біг уперед, із жахом, що підганяв мене. Нарешті, коли сил вже більше не стало, я зупинився. На якусь мить мені здалося, що переслідування скінчилося — на стежині нікого не було. І раптом знову тріск суків, тупіт велетенських ніг, подих могутніх легень, що аж свистять… Звір наздоганяв мене. Він вже зовсім близько! Порятунку немає!

Божевільний! Навіщо я так довго роздумував, перш ніж кинутися навтьоки? Спочатку динозавр покладався тільки на свій нюх, а це сповільнювало погоню. Але як тільки я побіг, він помітив мене і з тієї миті вже не випустив мене з уваги. Ще кілька стрибків — і чудовисько з’явилося з-за повороту стежини. У яскравому світлі місяця зблиснули величезні вибалушені очі, паща з двома рядами страшних зубів і гострі пазурі на коротких передніх лапах. Я дико скрикнув і прожогом кинувся вперед. Переривчастий хрипкий подих чувся все ближче і ближче. Важкий тупіт наздоганяв мене. Ще секунда — і чудовисько вчепиться мені в спину. І раптом — оглушливий тріск, я лечу в безодню, а далі пітьма і порожнеча забуття…

Коли я отямився від непритомності — думаю, що на це знадобилося всього кілька хвилин, — мені вдарив у ніс жахливий, зовсім нестерпний сморід. Я помацав у темряві й однією рукою знайшов щось схоже на величезний шматок м’яса, іншою — важку кістку. Високо вгорі в правильному овалі світили зірки. Отже, я лежав на дні якоїсь глибокої ями. Я насилу піднявся й обмацав себе з голови до ніг. Все тіло в мене нило, але кістки були цілі, ніяких ушкоджень не виявилося. Коли в моєму затуманеному мозку спливли обставини, що передували цьому падінню в яму, я з жахом глянув вгору в повній упевненості, що темна голова динозавра от-от з’явиться на тлі неба, що вже почало бліднути. Але все було тихо, спокійно. Тоді я повільно, навпомацки обійшов дно ями, намагаючись зрозуміти, куди ж мене скинув щасливий випадок. Яма була глибока, зі стрімкими краями і рівним дном футів двадцяти в поперечнику. На дні валялися шматки м’яса, що зовсім розклалися, від яких йшов нестерпний сморід. Ступаючи по цьому падлу і раз у раз спотикаючись об нього, я раптом наткнувся на щось тверде — це був дерев’яний кіл, устромлений в саму середину ями. Я обмацав його, моя рука сковзнула по чомусь липкому, але до верхівки кола так і не дотяглася.

Раптом я згадав, що в мене в кишені є воскові сірники, і, чиркнувши один, я відразу зрозумів призначення цієї ями. Сумніватися не доводилося: це була пастка, вирита руками людини. Вбитий посередині загострений кіл футів дев’ять заввишки весь почорнів від крові тварин, які напорювалися на нього. Шматки гнилого м’яса, що валялися на дні, були, очевидно, зрізані з колу, щоб очистити місце для наступних жертв.

Я згадав Челленджера, що твердив, що людина з її слабкими засобами захисту не може існувати на плато, населеному такими чудовиськами. Але тепер способи її боротьби з ними стали зрозумілі для мене. Печери з вузькими входами служили надійним притулком для їхніх мешканців, хто б вони не були. Розумова перевага цих людських істот над величезними ящерами була, очевидно, настільки велика, що дозволяла їм влаштовувати на звіриних стежках прикриті гілками пастки, в яких їхні вороги гинули, незважаючи на всю свою міць і спритність. Людина і тут панувала над світом.

Щоб вибратися по укосах ями нагору, особливої спритності не було потрібно, але я довго не наважувався на це, остерігаючись потрапити в лапи чудовиська, яке мало не роздерло мене. Як знати, може, динозавр підстерігає свою жертву, причаївшись у кущах? Але я згадав одну розмову Челленджера і Саммерлі про звички цих велетенських плазунів і дещо посмілішав. Обидва професори сходилися на тому, що в крихітній черепній коробці динозавра немає місця розумові і що, власне кажучи, це зовсім безмозкі тварини, які зникли з лиця землі саме через повне невміння пристосовуватися до мінливих умов існування.

Перш ніж підстерігати мене, динозавр мав зрозуміти, що зі мною сталося, але для цього було потрібне уміння встановлювати зв’язок між причиною і наслідком. Набагато імовірніше, що дурна тварина, яка діє лише за веліннями хижацького інстинкту, спочатку сторопіла від здивування, а потім подалася на пошуки нової здобичі. Я доліз до краю ями й оглянувся на всі боки. Зірки згасали, небо починало бліднути, і передранковий вітерець приємною прохолодою війнув мені в обличчя. Мій ворог ніяк не давав про себе знати. Я повільно вибрався з ями і сів на землю, готуючись при найменшій тривозі зістрибнути у свій притулок. Потім, трохи заспокоєний тишею, що панувала навкруги, і настанням ранку, зібрався з духом і, крадькома, пішов назад тією ж стежиною. Через кілька хвилин я побачив свій дробовик, підібрав його, вийшов до струмка, що служив мені дороговказною ниткою, і швидко покрокував до табору, раз у раз озираючись і кидаючи в усі боки злякані погляди.

І раптом вітер приніс мені нагадування про моїх товаришів. Тишу спокійного ранку порушив далекий звук рушничного пострілу. Я зупинився і прислухався — все було тихо. «Чи не сталося чого з ними?» — промайнуло в мене в голові. Але я відразу заспокоївся, знайшовши більш просте і більш природне пояснення цьому пострілу. Починало світати. Мою відсутність, звичайно, встигли помітити. Товариші, ймовірно, вирішили, що я заблукав у лісі, і дали постріл, аби допомогти мені добратися до табору. Правда, стрілянина була в нас заборонена, але якщо вони думали, що мені загрожує небезпека, навряд чи це зупинило б їх. Треба якомога швидше повернутися до табору і вгамувати тривогу.

Я стомився, змучився за ніч і при всьому бажанні не міг йти швидко. Але от нарешті-таки почалися знайомі місця. Ліворуч — болото птеродактилів, а незабаром буде прогалина ігуанодонів. Тепер тільки вузька смуга лісу відокремлювала мене від Форту Челленджера. Я весело крикнув, кваплячись заспокоїти товаришів. Відповіді не було. Навкруги стояла лиховісна тиша. Серце в мене стислося. Я прискорив кроки, потім побіг. От і огорожа — вона ціла, але завалу коло входу немає. Я кинувся всередину. Страшне видовище постало моїм очам у холодному світлі раннього ранку. Наші речі безладно валялися по всій галявині; моїх супутників ніде не було, а біля згаслого багаття червоніла на траві велика калюжа крові.

Я був настільки вражений цією несподіванкою, що в першу мить взагалі втратив здатність міркувати. Пригадую тільки, як важкий кошмар, свої метання лісом навколо спустілого табору, уперті заклики, звернені до товаришів. Але лісова хаща мовчала. Мене зводили з розуму страшні думки. Що, як я більше не побачу їх? Що, як я залишуся сам у цьому жахливому місці і ніколи не зможу повернутися назад? Що, коли доля прирече мене жити і вмерти тут? Мені хотілося рвати на собі волосся і битися головою об землю в нападі розпачу. Тільки тепер я зрозумів, якою опорою були для мене товариші — і Челленджер з його безтурботною самовпевненістю, і лорд Рокстон, владний, холоднокровний, який ніколи не втрачає почуття гумору. Без них я був як слабка, безпомічна дитина, що залишилася сама в темряві. Куди мені податися, що робити, з чого почати?

Але от я помалу отямився і почав міркувати, яка ж лиха доля уразила моїх супутників. Розгром, учинений у таборі, свідчив про те, що вони піддалися нападу, мабуть, у ту саму мить, коли я почув постріл. Але постріл був тільки один, виходить, все скінчилося миттєво. Гвинтівки лежали просто на землі, а в затворі однієї з них, що належала лордові Джону, був стріляний патрон. Судячи з кинутих біля багаття ковдр Челленджера і Саммерлі, лихо наздогнало їх під час сну. Ящики з патронами і з провізією валялися по всій галявині; відразу я побачив наші фотографічні апарати і коробки з пластинками. Все це вціліло, зате їстівні припаси, вийняті із ящиків, зникли, а їх, пам’ятається, була неабияка кількість. Отже, напад на табір зробили не люди, а звірі, бо в противному разі тут, імовірно, нічого б не залишилося.

Але якщо це дійсно звірі або яке-небудь одне чудовисько, то що ж сталося з моїми супутниками? Хижаки, звичайно, роздерли б їх, але де ж останки? Правда, калюжа крові досить красномовно свідчила про те, що сталося, а динозавр, який переслідував мене вночі, міг би віднести свою жертву з такою ж легкістю, з якою кішка несе мишу. У такому разі двоє, що залишилися, ймовірно, кинулися за ним навздогін. Але чому ж вони не взяли із собою гвинтівок? Мій стомлений, змучений мозок відмовлявся розгадати цю загадку. Пошуки в лісі теж нічого не дали. Я заблукав і тільки завдяки щасливій випадковості знову вийшов до табору, витративши на це не менше години.

І тут мені спало на думку, що все не так погано. Все-таки я тут не зовсім сам. Біля підніжжя скель залишився вірний Самбо. Він почує мій голос. Я підійшов до обриву і заглянув униз. Ну звичайно, он він сидить на ковдрі коло багаття! Але там є хтось ще. Хто ж це? Серце тьохнуло в мене з радості. Може, один з моїх товаришів якось прихитрився спуститися вниз? Але варто було мені придивитися уважніше, і надія згасла. Обличчя людини, що сиділа навпроти Самбо, червоніло у вранішніх променях сонця, яке сходило. Це був індіанець. Я голосно крикнув і замахав носовою хусткою. Самбо підвів голову, махнув рукою мені у відповідь і побіг до стрімчака. Минуло кілька хвилин, і він вже стояв на його вершині, зовсім близько від мене, і в сумному мовчанні слухав мою розповідь.

— Їх забрав диявол, містере Мелоун, — сказав Самбо. — Ви прийшли в країну диявола, і він усіх вас візьме до себе. Слухайте, що говорить Самбо, сер, скоріше спускайтеся вниз, а то й вам буде лихо.

— Як же я спущуся, Самбо?

— Рубайте ліани з дерев, містере Мелоун. Кидайте їх сюди. Я прив’яжу ліани до пенька, і буде міст.

— Ми самі про це думали. Але ліани нас не витримають.

— Пошліть за мотузками, містер Мелоун.

— Кого ж я пошлю і куди?