РОЗДІЛ ТРЕТІЙ МІС МАРПЛ ПОЧИНАЄ ДІЯТИ

Містер Бродриб і містер Шустер могли особливо не клопотати собі голову цією проблемою, адже вони жили повноцінним життям професіоналів, яким і без того вистачало роботи. Міс Марпл перебувала в зовсім іншому становищі. Вона сиділа за своїм плетінням, але думки не давали їй спокою, і тоді вона йшла прогулятися, хоча Черрі й докоряла їй за це.

— Ви не повинні забувати, що лікар не радив вам багато рухатися.

— Я ходжу дуже повільно, — заперечувала їй міс Марпл, — і нічого не роблю. Не копаю землю, не висмикую бур’яни. Я лише… ну, розумієш, я лише переставляю ноги та міркую про деякі речі.

— Які речі? — запитала Черрі з певною цікавістю.

— Якби ж то я знала, — відповіла міс Марпл і попросила Черрі принести їй ще один шарф, бо повіяв холодний вітер.

— Що її тривожить — хотіла б я знати, — сказала Черрі своєму чоловікові, ставлячи перед ним миску з рисом та вареними нирками. — Китайський обід, — пояснила вона.

Її чоловік схвально кивнув головою.

— Ти з кожним днем готуєш усе краще, — сказав він.

— Я турбуюся за неї, — мовила Черрі. — Турбуюся, бо бачу, вона стурбована. Вона одержала якогось листа й після того місця собі не знаходить.

— Їй треба лише сидіти спокійно, — сказав чоловік Черрі. — Сидіти спокійно, сприймати все легко, брати з бібліотеки цікаві книжки, завести приятельку чи двох, які приходили б навідувати її.

— Вона про щось думає, — промовила Черрі. — Схоже, опрацьовує якийсь план. Вона обмірковує, як їй узятися за якусь справу, таке в мене складається враження.

На цих словах вона урвала розмову, пішла взяти тацю з кавою й поставила її перед міс Марпл.

— Ти випадково не знаєш жінки, яка живе в одному з нових будинків десь тут поблизу і яку звати місіс Гастінґс? — запитала в неї міс Марпл. — А також ту, що називає себе міс Бартлет і живе в її домі?

— Ви маєте на увазі той будинок у кінці села, який був перебудований і наново пофарбований? Люди, які в ньому мешкають, з’явилися тут зовсім недавно. Я не знаю їхніх імен. Вони мені не цікаві. Принаймні, я не сказала б, що вони цікаві.

— Ті двоє жінок — родичі? — запитала міс Марпл.

— Ні. Просто подруги, так мені здається.

— Я дивуюся, чому… — сказала міс Марпл і урвала мову.

— Ви дивуєтеся чому?

— Ет, пусте, — промовила міс Марпл. — Прибери на моєму письмовому столі, будь ласка, і знайди для мене аркуш поштового паперу. Я хочу написати листа.

— Кому? — запитала Черрі з притаманною їй від природи цікавістю.