РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ ПОПЕРЕДНЄ РОЗСЛІДУВАННЯ

— І ви побачили когось там, угорі?

— Так. Хтось був посеред тих каменів і нахилявся над ними.

— Ви думаєте, він їх розхитував?

— Атож. Саме так я подумала і здивувалася, навіщо він це робить. Він, як мені здалося, розхитував камінь, що стояв скраю, трохи осторонь від інших. Ті брили граніту такі великі й важкі, що зрушити їх із місця неможливо — так принаймні я думала. Але той камінь, який той чоловік (чи та жінка) намагався (чи намагалася) зіштовхнути, розхитувався, мовби крісло-гойдалка.

— Спершу ви сказали він, а тепер кажете «той чоловік або та жінка», міс Крофорд. То хто, ви думаєте, там був?

— Спершу я подумала, що то був чоловік, але потім мене взяли сумніви. Я напевне можу тільки стверджувати, що та людина була в штанях і в пуловері, то був чоловічий пуловер із високим відкладним коміром.

— А якого кольору був той пуловер?

— Досить яскравий, у чорну й червону клітинку. На голові в тієї особи був берет, із-під якого ззаду вибивалося довге волосся, схоже на волосся жінки, але воно могло належати й чоловікові.

— Безперечно, могло, — досить сухо зауважив доктор Стоукс. — Сьогодні досить важко упізнати чоловіка або жінку за їхнім волоссям. І що було далі? — запитав він.

— Далі, камінь посунувся вниз. Він перекотився через виступ скелі й почав набирати швидкість. Я сказала Емліну: «Ти знаєш, він скотиться до самого низу». Потім пролунав глухий звук удару й начебто людський крик десь унизу, але я подумала, що крик мені почувся.

— А потім?

— Потім ми трохи пробігли вперед, щоб завернути за ріг пагорба й подивитися, куди покотився камінь.

— І що ви побачили?

— Ми побачили внизу на стежці камінь, а під ним людське тіло. І побачили, як до каменя біжать люди, з-за рогу пагорба.

— Крик, який ви почули, належав міс Темпл?

— Думаю, що так. А може, то закричав хтось із тих людей, що вибігли з-за повороту. О, то було жахливе видовище!

— Так, у цьому немає сумніву. А що сталося з тією особою, яку ви бачили вгорі? З чоловіком чи жінкою в червоно-чорному пуловері? Та постать усе ще була поміж каменями?

— Не знаю. Я більше не дивилася вгору. Я дивилася лише вниз, туди, де стався нещасливий випадок, і побігла з’ясувати, чи тій людині не можна якось допомогти. Здається, я все-таки один раз поглянула вгору, але там уже не було нікого, лише камені. Там багато всіляких виступів та нерівностей, і людину легко згубити з виду.

— Чи то міг бути котрийсь із учасників вашої екскурсії?

— Ой, ні. Я переконана, що то не був один із нас. Я його впізнала б, я хочу сказати, що впізнала б за одягом. Я певна, що ніхто з наших не ходив у червоно-чорному светрі.