Розділ «Частина 3 Вершник апокаліпсису»

Максова щока все ще палала від ляпаса, якого заліпив йому Уїлсон.

— Мабуть, через те, що я врятував ваші смердючі дупи, — огризнувся він. — Без мене ваші кістки вже досі б валялися в піску поміж дюнами, а зі шкур бербери зробили б собі бубон. І як же я шкодую, що я чомусь здумав допомагати таким негідникам! Ви ж просто жалюгідна зграя грабіжників, мисливців на славу та гроші!

Арчер замість відповіді тицьнув Пепперу під носа револьвер.

Гумбольдт відтягнув журналіста назад:

— Поки що слід зачекати, — прошепотів він німецькою. — Успіх не на нашому боці. Та ми неодмінно виплутаємося з цієї халепи, й тоді вже, повірте мені, Максе…

— Сподіваюся, ви маєте слушність, — так само тихо озвався Пеппер. — Не можу дочекатися моменту, коли поквитаюся з цим хлопцем… — Він прикусив губу. — Та я ж і насправді самозакоханий тупак. Як я міг довіритися Уїлсону? Його слова — суцільна брехня. Якби ви вчасно не з’явилися, він би відправив мене до храму, щоб на власні очі побачити, на що здатний метеорит!

— Ви — не єдиний із тих, кого ошукали, — відповів учений. — Такі люди, як він, здатні в разі необхідності бути дуже переконливими. У них є вдосталь чарівності й сили переконання. Вони майстерно маніпулюють іншими людьми. Проте варто вам лише ковтнути приманку, — клац! — і вам пред’являть рахунок! Мені добре відомі подібні особи. Їх удосталь повсюди: в науці, в політиці, в банках і в правліннях крупних комерційний компаній. Для них важливим є одне — влада. Ніколи не слід їх недооцінювати!

Арчер і О’Ніл привели всіх чотирьох у глиняну хатину з масивними дверима з твердої деревини. Всередині було нічим дихнути, як у глечику, який виставили на сонце. В хатині не було ані стільців, ані стола чи ліжок. Лише під стіною в долівці зяяла діра, яка колись, очевидно, слугувала за вбиральню.

Арчер указав стволом револьвера на двері:

— Заходьте. І не робіть дурниць. Якщо хтось захоче втекти, отримає собі кулю. Це зрозуміло? От і добре.

— Але ж тут жарко, як у печі, — зауважив Гаррі. — Залиште нам хоча б трохи води.

Арчер відстебнув від пояса флягу й кинув її в куток.

— А тепер — ідіть!

Заходячи першим, Макс ледве не впав, спіткнувшись об поріг. Гумбольдт, Гаррі й Оскар зайшли слідом за ним. Важкі двері захлопнулися, й вони опинилися в полоні.

Макс розглянувся на всі боки. Єдиним джерелом світла й повітря тут був невеликий квадратний отвір у стіні задньої частини хижки. Він був розташований трохи нижче від даху, та невдовзі четверо бранців зрозуміли, що для вентиляції цього отвору недостатньо: вже за півгодини всі вони були мокрими від поту. Температура в хижці була не менше як п’ятдесят градусів.

Пеппер підняв із глиняної підлоги флягу і струснув.

— Тут усього лише кілька ковтків, — розчаровано промовив він. — Арчер і в цьому нас надурив.

— Та це й не дивно. Такий самий безсовісний негідник, як і його хазяїн, а, може, й гірший, — промовив Гумбольдт, продовжуючи оглядати приміщення.

Окрім отвору високо під дахом, ніяких вікон у стінах не було. Покрівлю було зроблено з міцних дерев’яних брусів і покрито товстим шаром глини. Стіни ж виявилися набагато міцнішими, ніж здавалося на перший погляд.

— Як же ми звідси виберемося? — В напівтемряві хатини фігура Оскара була схожою на тінь.