Розділ «Частина 3 Вершник апокаліпсису»

Якби помічник Уїлсона заявив, що на душі в нього спокійно, він би збрехав. Джонатан Арчер був людиною тверезою, навіть скептичною, однак за останні роки вислухав стільки історій про цю зелену брилу, що ладен був повірити у що завгодно.

Позичивши в Руперта грубі шкіряні рукавиці, Арчер зверху них іще до ліктя обмотав руки товстою вовняною тканиною. Так само він захистив і ноги, щоб жодна зелена піщинка не змогла проникнути під шкіру. Адже він зовсім не бажав бути з’їденим ізсередини. Потім Арчір вдягнув шкіряну куртку, і Руперт обв’язав його канатом навколо поясу, надійно затягнувши всі вузли.

Ось і все. Арчер узявся за канат, що закінчувався чотирма стропами з петлями, спустив ноги в отвір і кивнув докеру:

— Давай!

Руперт натиснув на важіль, і канат трохи послабився.

Арчер ковзнув униз і завис у повітрі, продовжуючи повільно спускатися. Метеорит наповнював простір під склепінням купола таємничим зеленим світлом і здавався прекрасним, як зелений оазис посеред випаленої сонцем пустелі. Вугільно-чорний обсидіан і золото вигідно підкреслювали основний колір каменю. В цьому смарагдово-зеленому сяйві хотілося повністю розчинитися. Арчер досить довго роздивлявся камінь, поки не відчув ривок канату.

— Гей, Джонатане! Чи ви там задрімали? — почувся здалеку голос.

— Що? — він здригнувся й розплющив очі.

В отворі купола чорнів силует докера. Руперт продовжував потроху витравлювати трос.

— Уже дві хвилини ви не відповідаєте на запитання.

— Як ви сказали? — схаменувся Арчер.

— Ви теліпаєтеся там, як у тім’я битий. Я вирішив, що варто поцікавитися, чи все з вами гаразд.

Арчер струснув головою. Що з ним сталося? Він цілком отямився, свідомість була ясною, та, здавалося, що з його тіла пішла половина життєвих сил. Ніби хтось усередині натиснув найголовніший вимикач. Клац! — і готово…

— Усе гаразд, сер! — гукнув він. — Просто трохи замріявся.

Замріявся? Брехня. Швидше, відключився, та зізнаватися в цьому він не хотів. Клятий камінь! Арчер пригадав, як вдивлявся в його зелену безодню, а потім…

— То що ж, продовжимо?

— Звісно, сер!..

Він протер очі. Камінь був уже зовсім близько. Звідси він міг добре роздивитися золоті промені й обсидіанове кільце. Аби лиш устигнути накинути на них петлі — і геть звідси! Залишається три метри, два… Зелений камінь сяяв просто під ним. Ну й одоробло! Чи потягне його підйомний кран?..

Ага, ось і вістря променів. Неначе блискучі списи вони тягнуться назустріч Джонатану Арчеру, чиє ім’я скоро стане відомим самій королеві Великобританії.

Він злегка розгойдався, щоб дотягтися до них і приготував першу петлю. Та не встиг Арчер накинути її на перший промінь, як щось сталося. Метеорит засяяв набагато яскравіше. Зелень змінилася червоним, а потім жовтим пульсуючим світлом. Зі свистячим шипінням із надр моноліту вирвався білий промінь, і безпорадна людина, підвішена на довгому канаті, опинилася просто на його шляху.