Розділ «Частина 3 Вершник апокаліпсису»

Джейбс Уїлсон, стоячи біля храмової брами й широко розставивши ноги, керував роботою імпровізованого підйомного крану. Примітивну конструкцію було поспіхом складено з кількох блоків, канатів і брусів, для яких використали стовбури дерев, що у великій кількості росли в Заборонному місті. Крану належало підняти метеорит крізь отвір у куполі й перенести його у товстелезний дерев’яний контейнер.

Усе вже було майже готове до підйому. Через відкриті навстіж ворота Уїлсон міг бачити метеорит. Зелений світний камінь був уже так близько від нього, що, здавалося, ось простягни руку — і можна доторкнутися до його граней.

Що там плів Гумбольдт? Зеленкуватий пісок біля основи метеорита — це нібито насіння, що його розсипає камінь, яке проникає крізь будь-яку речовину. Достатньо лише наступити на нього…

Він переставив ногу через поріг і спробував підошвою пісок, що вкривав плити з пісковику. Нічого не сталося. Можливо, варто зайти трохи далі? Він озирнувся. Біля нього на сходах валялася зламана вітром зелена гілка. Уїлсон підняв її, обчистив від пагонів і поколупав її кінцем зеленкуватий пісок — там, де його було найбільше. Знову нічого.

Полегшено зітхнувши, він відкинув гілку вглиб храму. Раптом почувся дивний шум. Гілка сама собою заворушилася, промайнуло зелене листя на її кінці, й наступної миті вся гілка зникла в піску. Уїлсон мимоволі відсахнувся. Схоже, Гумбольдт нічого не перебільшив.

Наразі з’явився Джонатан Арчер. Обличчя його здавалося вдоволеним.

— Як справи в наших гостей?

Арчер усміхнувся:

— Гадаю, чудово. Щоправда, вони мають до нас кілька неістотних претензій, але ж ми іншого й не очікували. Патрику вони не набридатимуть: хижка виявилася напрочуд міцною.

— Гм, — Уїлсон почухав неголене підборіддя.

— У чому справа, сер? Можливо, треба підсилити охорону?

— У цьому немає потреби. Та не слід забувати, що наш головний бранець — зовсім не звичайна людина. Я дещо чув про цього Гумбольдта. Дуже небезпечний тип.

— Якщо хочете, я особисто забезпечуватиму його охорону…

— Не варто, Джонатане. Це вже параноя. Займемося краще нашим скарбом. Як ви вважаєте, якою може бути маса цього каменя?

— Важко сказати. Мабуть, від п’ятисот до восьмисот кілограмів. Я бачу, він обрамлений чимсь на кшталт кам’яного кільця із золотими прикрасами. Крім того, там є ще кілька гострих виступів, що нагадують промені, за які можна закріпити стропи основного каната.

Уїлсон кивнув.

— Відрядіть когось зробити це. Тоді завдання стане зовсім простим: залишиться тільки витягти нашу штукенцію звідти.

— Для мене було б великою честю особисто закріпити стропи.

Уїлсон здивовано скинув брови вгору:

— Для вас?