Розділ «Частина 1 Незнайомець»

Незнайомець

1

Берлін, два місяці потому

Колючий холод проникав із вулиці до кабінету. Шибки вкрилися крижаним мереживом, яке мінилося різними кольорами у променях вранішнього сонця, нагадуючи діаманти. Вітер підхоплював сніжинки, кружляв їх у зимовому танку, а потім ніжно опускав на гілки замерзлих дерев і античні статуї в садку Гумбольдта. Здавалося, що їх присипали цукровою пудрою.

Оскару було холодно. Ноги задубіли, ніби він стояв босоніж на землі. Не допомагав навіть вогонь, що палав у комині, його легке потріскування нагадувало хлопцеві звуки новорічного феєрверку. Перед ним лежав аркуш чистого паперу, ліворуч — олівець, а праворуч стояли чорнильниця та перо. Він марно намагався хоч якось зігріти руки, щоб, нарешті, зосередитися на обов’язкових щоденних заняттях.

Сьогодні вранці першою за розкладом була латина. Предмет, із яким навіть у комфортних умовах Оскар ніяк не міг упоратися. А нинішній день був таки незвичайним. Годі й казати — Святвечір.

Йому пригадалося, як іще в берлінському сиротинці вихованці цього вечора завжди співали пісні, а потім їм уголос читали різдвяні історії. І, звісно ж, їхня вихователька фрейлейн Браунштайнс роздавала святкове печиво. Ці сухі й тверді шматочки здобного тіста хрумтіли на зубах, наче гіпс. Але потім, коли він кілька років поспіль прожив на вулиці, він і цього не мав. Кишеньковий злодюжка не міг дозволити собі ані ялинки зі свічками, ані подарунків до Різдва. Єдиною відмінністю цього свята від звичайних днів було те, що йому вдавалося трохи більше вкрасти — кишені та сумки в перехожих ледь могли вмістити гроші та харчі, а самі вони ставали напрочуд неуважними.

Якщо добре розміркувати, то сьогодні було найголовніше свято року — Святвечір. Невже ж і в такий день треба навчатися? Адже вони мали ще безліч клопоту: зробити покупки, прибрати в оселі, прикрасити ялинку, запакувати подарунки. А тепер на все це навряд чи вистачить часу. Вони й без того весь свій час присвячували самому лише навчанню. То невже навіть сьогодні Гумбольдт не міг зробити виняток?

Лише кілька тижнів тому Оскара було офіційно всиновлено Карлом Фрідріхом фон Гумбольдтом — ученим і дослідником, який, втім, у офіційних наукових колах мав неоднозначну репутацію. Незадовго до того Гумбольдт з’ясував, що в результаті його давнього романтичного зв’язку з актрисою Терезою Веґенер, яка згодом померла від сухот, сімнадцять років тому в неї мала народитися дитина чоловічої статі. Тож учений енергійно взявся до пошуків, які, зрештою, і завершилися всиновленням Оскара. Віднині Гумбольдт зробився його батьком і опікуном і щодня нагадував про це юнакові.

Оскар застебнув верхній ґудзик на сорочці. Чорт забирай, він звик жити по-своєму. Поки Гумбольдт не підібрав його на вулиці, він завжди сам собі знав, що робити. І нехай часом не мав чого покласти на зуб, натомість мав безмежну волю. Тож тепер він через силу примушував себе коритися жорстким правилам. До того ж, на нього було покладено безліч хатніх обов’язків. От хто б це міг відповісти: чому Гумбольдт покинув його матір і чому так пізно розшукав його? Задовільної відповіді поки що не було. А ось тепер іще ця бісова латина! Неначе вона може йому хоча б колись стати в пригоді!

Заклавши одну руку за спину й жестикулюючи іншою, Карл Фрідріх фон Гумбольдт походжав кабінетом. Він відмінював латинський іменник «домінус» — «володар», та вимовляв кожне слово так повільно й монотонно, що очі самі по собі заплющувалися.

— Домінус, доміні, доміно, домініум, доміне… — Дійшовши до вікна, Гумбольдт розвертався, та так рвучко, що мостини підлоги порипували під його ногами. — Домінус, доміні, доміно, домініум, доміне!..

Прозоро-блакитні очі вченого дивилися в підлогу, а брови злітали вгору й опускалися, наче він ними диригував у такт. Його огрядна фігура відкидала на стіни кабінету чудернацькі тіні.

Оскар відчував, як на нього насувається страшенна втома. От, дав Бог сімейку! За сусіднім столом сиділа кузина Шарлотта, племінниця його прийомного батька. Її перо вправно шкрябало папір, виводячи латинські слова. Дівчина сумлінно записувала кожне слово викладача. Оскар скоса глянув на її опукле чоло, маленький, правильної форми носик і пишні губенята. Зимове сонце м’яко освітлювало біляве волосся дівчини, і в цю мить вона найбільше нагадувала світлого янгола. Втім, зовнішність, як відомо, буває оманливою.

Шарлотту аж ніяк не можна назвати янголом. Вона була нестриманою, злопам’ятною та зухвалою. Дівчиною, яка точно знає, що їй потрібно в житті і як це отримати. Крім того, останнє слово завжди мало бути за нею. І хто його знає, з якого дива він так дурнувато усміхається щоразу, коли дивиться на неї.

Трохи віддалік сиділи Берт, Мицик, Віллі та Лєна — його друзі, з якими він жив іще на вулиці. Гумбольдт і їх запросив до себе, щоб якнайрішучіше довести Оскару, що він бажає йому лише добра. Звісно, його прийомний батько не був святим або цілком безкорисливим благодійником. Він дав їм роботу і всього лише один шанс, проте й за це Оскар був йому безмежно вдячний. Відтоді, як тут оселилися його друзі, будинок сповнився сміху та молодих голосів. Підлітки виконували свої обов’язки весело й ніби без жодних зусиль, а тиша, що раніше панувала у кімнатах і коридорах, кудись зникла. І все було б просто чудово, якби не ці кляті заняття, що ними Гумбольдт мучив хлопця ось уже протягом кількох тижнів.

Справжньою душею будинку була Еліза, темношкіра мешканка Гаїті. Вона була вірною супутницею вченого, його найближчим другом і помічницею. До того ж, Еліза мала таємничі здібності, які здавалися цілком неймовірними та схожими на чародійство. Наприклад, вона могла встановлювати зв’язок з іншими людьми за допомогою самої лише думки. Щоправда, Оскар і гадки не мав, як саме це відбувається, але ж факт залишався фактом. Він і сам неодноразово відчував це на собі.

У домі мешкала й іще одна дама — ківі Вілма. Цей дивовижний нелітаючий новозеландський птах сьогодні складав компанію молоді. За допомогою портативного перекладача — лінгафона — пташині звуки й сигнали вдавалося перекласти на людську мову, проте Вілма була не дуже балакучою. Її словарний запас був досить таки обмеженим і складався переважно зі слів, що ними ківі описувала свій стан: «голод», «спрага», «втомилася», «весело», «сумно» та інших у тому ж роді. Відтак на тривалі розмови з Вілмою ніхто й не розраховував. І все ж таки пташка вміла розмовляти, нехай і за допомогою такого технічного винаходу, який зробив Гумбольдт, і особливого вітамінного корму, що його Вілма щодня отримувала, — і саме по собі це було дивовижно. Крім того, вітамінізований корм змінив природний біологічний ритм життя пташки, й замість того, щоб виявляти переважно нічну активність, як її родичі в Новій Зеландії, Вілма пристосувалася до денного існування і зробилася супутницею Гумбольдта в його наукових експедиціях.

Ось, власне, й усі, хто мешкав під цим дахом. Не така вже велика родина — в Берліні можна легко знайти й більші.