Розділ «Частина 2 Острови часу»

Невдовзі вони дісталися до великого круглого майдану в центрі міста догонів. Його було обсаджено за периметром розлогими, неймовірно старими деревами, а посередині було збудовано щось на кшталт приміщення для зборів, накритого новим солом’яним дахом. Стін не було, самий лише фундамент і викладена пісковиком підлога, а легка покрівля спиралася на дюжину чудових різьблених колон чорного дерева.

Там, у затінку, поважно сиділо кілька темношкірих літніх чоловіків. Коли чужоземці наблизилися до них, старі перервали бесіду і звели очі на новоприбулих. На темних зморшкуватих обличчях чоловіків відбилися цікавість і недовіра.

— Рада старійшин, — мовив Гумбольдт. — Мабуть, нам належить переконати їх у тому, що ніякої загрози для догонів наша поява не принесла. Якщо ми зможемо це зробити, то, вважайте, цей день завершився благополучно.

38

Усе село прибігло поглянути на чужоземців. Чоловіки, жінки й діти щільним колом обступили тогуну — таку назву мало приміщення для зборів — і напружено чекали, що скажуть старійшини. Ніхто не промовляв ані слова. На площі панувала напружена тиша. Чути було лише, як десь плаче немовля.

Гумбольдт і Шарлотта вже хвилин із двадцять гарячково морочилися з портативним лінгафоном Вілми. Вони не мали ніяких інструментів, окрім складаного ножика. Не надто сприятливі умови для того, аби перебудувати такий тонкий і чутливий апарат. Та ще й ця клята спека! Очі Гумбольдта заливало потом.

Лінгафон, яким вони зазвичай користувалися під час експедицій, залишився на борту «Пачакутека» і зараз припадав пилом десь у пустелі. Все, що в них було зараз, — маленький перекладач Вілми, тож мандрівники не дуже сподівалися, що їм удасться порозумітися з догонами.

Вілма, між іншим, образилася на те, що в неї забрали дивний пристрій, який давав їй змогу «розмовляти». Вона сердито затупотіла лапами й сховалася в рюкзаку, давши людям зрозуміти, що не збирається залишати своєї сховки.

Шарлотта не втрималася від усмішки.

— Наша вередуха так звикла до перекладача на своїй спині, що не бажає з ним розлучатися, — сказала вона.

— Дарма, не звертай уваги. Захоче їсти — вилізе, — сказала Еліза. — Вона ж у нас усе розуміє.

Учений очистив рулон магнітної плівки й заново вставив його в апарат. Тепер доведеться все починати з нуля. Мова догонів не схожа на жодну з відомих їм мов. Та й вимова є досить своєрідною. Щоб вільно розмовляти догонською, треба народитися в цих горах. Чужоземцю вона дуже важко дається, тож краще й не починати.

Так само, як і завжди, Гумбольдт почав із того, що зафіксував відповідні поняття для чисел, кольорів і відтінків кольору. Потім настала черга таких понять, як «вогонь» і «вода», «світло» й «темрява», «так» і «ні». Він робив усе нові й нові спроби, порівнював і фіксував, водночас регулюючи точний механізм. Лише за чверть години він, нарешті, полегшено зітхнув. Здається, вдалося. Догони, які спочатку дуже зацікавлено спостерігали за його маніпуляціями, поступово почали нудитися й виказувати нетерпіння.

— Нехай буде так, — сказав Гумбольдт. — Краще за таких умов не вийде.

— А якщо не запрацює? — стривожилася Шарлотта.

Гумбольдт закрив кришку приладу й, нічого не відповівши, увімкнув його.

Усередині щось тихо загуло, спалахнула червона лампочка. Учений нахилився й промовив в апарат:

— Мене звати Карл Фрідріх фон Гумбольдт. Радий із вами познайомитися!

Пристрій обробив його слова й видав переклад. Те, що почули всі присутні, звучало дуже дивно. Якась нісенітниця, незрозумілий набір звуків.

Догони здивовано перезирнулися й почали щось голосно кричати, звертаючись до старійшин.