Розділ «Частина 2 Острови часу»

Із-за брил пісковику показалися ченці-місіонери. Вони просувалися неквапливо, проте упевнено і не виявляли найменших ознак утоми. Не розмовляли між собою, не сміялися — просто йшли, долаючи розпадини, видираючись на скелі й обминаючи зарості колючок. Їхні обличчя виглядали блідими й зосередженими, а очі мерехтіли зеленим вогнем. На чолі загону рухався панотець, спираючись на ціпок, і його худорлява фігура у просторій чорній сутані нагадувала городнє опудало, проте не таке вже й безневинне.

Гумбольдт вихопив шпагу — єдину зброю, яка в нього була.

— Нехай нам Бог помагає! Без бою ми не здамося!

Шарлотта з острахом стежила за тим, як ченці підступають ближче й ближче до них. У незворушному мовчанні цих людей проглядало щось лиховісне. Вони не виявляли ані емоцій, ані будь-яких ознак утоми. Незважаючи на спеку, на їхніх обличчях не було ані краплини поту. Це були справжні машини з піску та скла, які ніщо не може зупинити.

Ось вони вже біля останнього підйому, ще трошки, і…

Шарлотта підняла камінь і приготувалася захищатись, аж раптом зовсім поряд із утікачами, розгортаючись на льоту, впала мотузяна драбинка, сплетена з рослинних волокон. Гумбольдт швидко глянув угору — драбинка досягала двадцяти метрів завдовжки, але того, хто скинув її з виступу, що нависав над скелею, видно не було.

— Лізьте на скелю! — крикнув він. — Хутко! Жінки вперед!

Еліза зреагувала моментально. Ухопившись за нижню перекладину, вона почала спритно дертися вгору. За нею слідували Шарлотта й Оскар. Гумбольдт сховав шпагу в піхви й також розпочав підйом. Ченці-місіонери зрозуміли, що здобич вислизає. Подвоївши зусилля, вони помчали кам’янистими осипами, голосно волаючи від люті. Одному чи двом удалося вхопитися за край мотузяної драбинки і проповзти нею кілька метрів, коли Гумбольдт, не вагаючись, вихопив ніж і одним сильним ударом перерубав мотузки нижче того місця, на якому стояв сам.

Не видавши жодного звуку, ці істоти разом зі шматком драбини рухнули на камені й залишилися лежати нерухомо. А ті, хто вцілів, підняли голови і мовчки дивилися на втікачів, не в змозі щось вдіяти. В їхніх очах горіло зелене полум’я.

Шарлотта ледве дихала.

— Жах, — нарешті, промовила вона. — Ще мить і вони б нас схопили.

Оскар смикнув її за рукав і указав уперед. Там, де за кінчувався виступ скелі й височів новий крутий обрив стояла худорлява дівчинка-підліток. Її темна шкіра блищала на сонці, а у волоссі бряжчали металеві пластинки. На дівчинці була довга квітчаста спідниця, на ногах шкіряні сандалі, а в руках — дрючок. На її плечі висіли саморобна сумка, сплетена з тонких шкіряних ремінців, а звідти витикалася морда досить незугарного цуцика. Ліворуч від неї висіла ще одна мотузяна драбинка, верхній кінець якої зникав між скельних виступів десь високо над їхніми головами. Мандрівники мовчки дивилися на свою рятівницю.

— Це ж та сама дівчинка з покинутого міста, — прошепотів Оскар.

37

Дівчинка не вимовляла ані слова — лише боязко дивилася на четвірку незнайомців. Учений присів навпочіпки й простягнув до неї руку.

— Як тебе звати, дитинко?

Вона трохи завагалася, та все ж відповіла:

— Йатиме Бунгера.

— Йатиме? Гарне ім’я. А мене звати Гумбольдт. Карл Фрідріх фон Гумбольдт.

— ’Умбольт?