Розділ «Частина 2 Острови часу»

— Це я, Оскар. Відчини!

Двері злегка прочинилися, і Оскар побачив бліде обличчя кузини. Вона скоса глянула на ченців у садку, схопила юнака за руку й затягла до будиночку. Щойно він переступив поріг, як вона захлопнула двері й засунула клямку.

— Що відбувається? — ошелешено запитав Оскар. — І навіщо вам знадобилося з усього робити таємницю? Чого це ви зачинилися? Я вже гадав, що…

— Помовч! — Шарлотта приклала палець до рота, кивнувши на Гумбольдта. Учений, глибоко замислившись, стояв перед яскраво освітленим столом, на якому було розкладено інструменти. Його очі захищали окуляри, а зверху сюртука він вдягнув щось на кшталт халату.

— Він пропрацював цілу ніч, іще й не лягав… — прошепотіла Шарлотта, підводячи Оскара до столу. Еліза, яка сиділа на лаві в кутку, кивнула йому. — Ми боялися, що це хтось із місіонерів, тому й не відчиняли, — пояснила дівчина.

— Але чому?

— Не можна, щоб вони знали про те, що тут відбувається. Ти ж пам’ятаєш, як позавчора ввечері, прощаючись із нами, панотець настійно радив нам у жодному разі не підходити й близько до плато?

— Та, здається, щось таке було.

— Він ясно дав зрозуміти, що, хоча сам і не вірить у всілякі жахливі розповіді, але місцеву громаду такий вчинок може налаштувати проти нас.

— Так-так, справді, — підтвердив Оскар. — Тепер і я згадав… Невже вони вже щось пронюхали?

— Схоже на те. Принаймні, вони якось дуже дивно поводяться. Тому нам знадобилися фіранки й зачинені двері.

Оскар витягнув шию.

— Ви щось з’ясували? — його погляд упав на сталеву кришку контейнера, в якому й досі витанцьовували, пересувалися й видзвонювали дивні зелені кришталики.

— Гумбольдт припускає, що це дещо на кшталт рослин, — сказала Шарлотта. — Абсолютно не відомі науці. Такої форми життя просто немає на Землі.

— Звідки ж вони взялися?

— Можливо, із глибин Всесвіту.

— І якого ж висновку ви дійшли?

— Ось поглянь сам! — Гумбольдт зняв захисні окуляри й показав на стареньке бляшане цеберко, що стояло в темному кутку. Оскар одразу помітив його, проте досі не звертав на це особливої уваги. Зараз же він зацікавлено наблизився до цієї «лабораторної посудини». На дні цеберка щось зблискувало.

— Що це таке?

— Я посадив їх минулої ночі. Дивись, як швидко вони розвинулися, — не без гордощів промовив дослідник.