Розділ «Частина 2 Острови часу»

Гумбольдт зробив іще крок і зупинився. Тепер він стояв уже за півтора метри від порогу. Закинувши вгору голову, вчений прислухався.

— Що там? — гукнула Шарлотта. — Ти щось чуєш?

— Не знаю. Це схоже на уривок якоїсь мелодії. Або на брязкіт келихів.

Еліза швидко глянула на Оскара. Юнак мовчки кивнув.

— Виходь звідти, мерщій! — стривожилася Шарлотта. — З каменем щось відбувається.

— Не лише з каменем. З усім храмом, — відповів Гумбольдт. — Я його чую. Він розмовляє зі мною.

Цієї миті підлога споруди злегка задвигтіла. Учений опустив очі. Місце, де він стояв, тепер нагадувало воду, на якій вітер здійняв хвилі. Гумбольдт відступив на крок, але за цей час його ноги встигли загрузнути в зеленкуватий пісок аж по литки. Оскар схопив батька за сорочку, рвонув до себе й витяг із небезпечної зони.

Коли вчений знову опинився на сонці, його супутники з жахом утупилися в Гумбольдтові чоботи. Їхня цупка шкіряна поверхня була всіяна крихітними гострими піщинками, які тихенько видзвонювали й при цьому метушливо пересувалися. Здавалося, що Гумбольдт наступив у мурашник, де була безліч яскраво-зелених мурах. Деякі з піщинок уже почали вгризатися у шкіру. Помітивши це, вчений блискавично стягнув із себе взуття й відкинув якомога далі від себе.

Всі продовжували зачаровано дивитися на його чоботи, їхня поверхня дивно зблякла й ніби вицвіла, та загалом із ними майже нічого не відбувалося, тож за кілька хвилин мандрівники наважилися підійти ближче.

Гумбольдт узяв палицю, настромив на неї чобіт і підніс до очей. На ньому повсюди було видно сотні крихітних отворів — товста воляча шкіра перетворилася буквально на решето. Але й від гострих піщинок не залишилося й сліду.

Оскар відступив. Йому здавалося, що земля під ним гойдається. Куди б він не глянув, скрізь йому ввижалися живі кришталики. Серце несамовито калатало, горло стискало.

— Тікати… Треба мерщій тікати, — пробурмотів він.

— Заспокойся, мій хлопчику. Ці кристали просто зникають.

— Ти впевнений?

— Абсолютно. Можеш сам подивитися. Жодних слідів не залишилося. І на чоботях їх більше немає. Схоже на те, що ці створіння бояться сонячного світла. Або ж здатні існувати лише на певній відстані від зеленого моноліту. Ми, врешті, маємо зрозуміти, що воно таке.

Оскар глибоко зітхнув і запитав:

— Це предмет чи жива істота?

— Поки що не знаю, — Гумбольдт оглянув чоботи, переконався, що всі кристали справді зникли, і знову взув їх на ноги. Халяви нагадували тонке мереживо, проте викидати їх було ще рано. Вчений зробив кілька кроків, пересвідчився, що підошви цілі, й скомандував:

— Оскаре, бери контейнер і ходімо до храму.

— Що ти хочеш робити? Невже ми повертаємося?