Розділ «Частина 2 Острови часу»

Оскар придивився уважніше. Вміст відра мав досить, загрозливий вигляд. Від його дна здіймалися вгору паростки, схожі на голки, виготовлені із зеленого скла. Поки він їх розглядав, одна з голок зі скреготом розкололася навпіл, і з неї з’явився новий пагін, довший і товщий за перший. Обидві половинки першого пагона зникли у ґрунті на дні відра. Не минуло й кількох хвилин, як на цьому місці з’явилася пара нових рослинок. Повітря сповнилося дзвону і співів. Ці стебельця виглядали такими тендітними, що, здавалося, найменший вітерець потрощить їх на друзки. Проте Оскар розумів, що це оманливе відчуття, й вони цілком здатні дати собі раду.

— Виходить, це і справді рослини?

Учений кивнув.

— Так, але не звичайні, а, так би мовити, скляні. В основі їхньої будови лежить не карбон, як у всіх земних істот, а силіцій. А цей елемент переважає не лише у складі мінералів, що утворюють пісок, але й у віконному склі.

— Як же тобі вдалося так швидко їх виростити? — гидливо скривившись поцікавився Оскар.

— За допомогою води. Їм вистачило лише кількох крапель.

— І все? Тільки вода?

Гумбольдт знову кивнув.

— Я з’ясував, що цій формі життя для розвитку потрібні лише три речі: вода, силіцій, якого вдосталь у тутешньому піску, й тепло. Прямі сонячні промені не дають їм розвиватися, проте в затінку, а почасти й просто в темряві вони ростуть чудово.

— І це все виросло в тебе від кількох крапель? А що б могло статися, якби кришталики потрапили до якогось джерела або водойми?

— Боюся про це навіть думати. Наслідки могли б бути просто жахливими. Але поглянь сюди — адже ти ще не бачив найдивовижнішого. Ми пересвідчилися, що ці створіння здатні набувати вигляду інших істот. Вони проникають усередину їхнього організму й замінюють звичайні клітини на силіцієві. Мій дослід із хатньою мухою виявився, м’яко кажучи, не дуже вдалим, проте він підштовхнув мене до деяких цікавих роздумів.

— З якою ще мухою?

— Та їх тут літає сила-силенна, — промовила Шарлотта, — і одна примудрилася сісти просто на край контейнеру з кришталиками. Раптом одна зелена піщинка підкралася до неї й миттєво вп’ялася в черевце комахи. При цьому муха навіть не спробувала злетіти — просто сиділа й ворушила лапками.

— І що далі? — Оскар із острахом глянув на своє передпліччя.

— За кілька секунд муха здригнулася, підскочила й упала на стіл. Ми вже вирішили, що комаха загинула, проте за деякий час вона знову заворушилася. Задзижчала й полетіла туди. — Шарлотта вказала на вікно. Підійшовши впритул, Оскар побачив отвір у склі, який було ніби пропалено якоюсь їдкою хімічною сполукою. — І уяви собі: вона почала пожирати скло і при цьому швидко росла і ставала дедалі прозорішою. Моторошне видовище!

— І що ви з нею зробили?

Гумбольдт знічено відкашлявся.

— Я ляснула по ній долонею і… — відповіла Шарлотта. — Справжній учений так би не вчинив, але вона була надто огидна. Просто страховисько! — Дівчина здригнулася.

— Маленька невдача, — зауважив Гумбольдт. — Але наступного разу ми вже знатимемо, як поводитися, і, напевно ж, знайдемо спосіб упоратися з цими дивними істотами.

— Що ви хочете робити?