Розділ «Частина 2 Острови часу»

— Але ж… Що станеться з ченцями-місіонерами?

— Забудь про них. Вони більше не люди.

— Не люди? — Шарлотта не розуміла. — А хто ж вони тоді?

— Силіцієві істоти — такі ж самі, як Рихард Беллхайм і ця бідолашна миша.

— Що? Як це може бути? Вони ж так радо прийняли нас і надали допомогу в скрутну хвилину.

— Це для того, щоб принагідно перетворити нас на таких самих скляних бовдурів, — Гумбольдту ледве вдавалося втримувати двері, на які ззовні сипалися важкі удари місіонерів. — Можливо, їх інфікував сам Беллхайм, а може, це сталося набагато раніше, проте зараз це вже неважливо. Нам треба якнайшвидше тікати звідси! Двері знову струснулися. — Не можна гаяти часу — вони, здається, не жартують!

Шарлотта й Еліза, прихопивши рюкзаки та Вілму, побігли до ванної кімнати. Оскар усе ще не міг зрушити з місця.

— Чого ж ти чекаєш, синку? Біжи до свого мула, сідай верхи й тікай у напрямку до гір. Тільки там ми, можливо, відірвемося від переслідувачів.

— Без води, без крихти хліба! Та це ж божевілля.

— Ми не маємо вибору. Хапай свій рюкзак — і гайда! Я відчуваю, що вже не можу більше тримати ці бісові двері… — Від нового удару ззовні клямка затріщала, а верхня частина дверей розлетілася на тріски.

Оскар схопив рюкзак і кинувся до ванної кімнати. Жінки вже вилізли крізь вузеньке віконце й із нетерпінням чекали на нього.

— Давай рюкзак! — крикнула Шарлотта. — Де Гумбольдт?

— Зараз прийде. Біжіть до стайні й сідлайте мулів. Зустрінемося там.

— А ти?

— Я дочекаюся батька.

Шарлотта й Еліза побігли, намагаючись триматися попід стінами хатинок. Оскар обережно визирнув із-за рогу будинку. Перед вхідними дверима вже зібрався чималий натовп — десь із двадцятеро ченців, які спільними зусиллями намагалися зламати двері. Мабуть, вони не помітили, як жінки втекли. Залишалось тільки молитися, щоб так тривало якомога довше.

Стайні розташовувалися метрів за сто від будинків, одразу за церквою.

— Це я в усьому винна, — бідкалася на бігу Еліза. — Я настільки зраділа, що нас тут так добре прийняли, що абсолютно втратила пильність…

Шарлотта добре розуміла, що має на увазі Еліза. З нею відбулося майже те ж саме. Надто щедра гостинність панотця, незрозуміла байдужість решти членів місіонерської громади — лише тепер вона розуміла, що всі ці ознаки слід було сприймати як тривожні застереження. Аби лиш тепер не було вже запізно!

Нахиливши нижче голову, щоб ніхто не бачив її обличчя, дівчина помчала далі й раптом спантеличено зупинилася, помітивши невеликий отвір у віконній шибці на тильному боці місіонерської школи. Раніше вона б не тернула на це уваги, але тепер, коли дівчині загрожувала смертельна небезпека, її почуття надзвичайно загострилися.