Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ ПАРИЖ»

— Друже, зробіть мені ласку. Принесіть склянку води, благаю. Я помираю від спраги.

Я знайшов у їдальні карафу та склянку. Він наповнив склянку, випив воду одним ковтком і витер губи рукавом свого старого піджака.

— Вас мучить гарячка? — запитав я.

Моя фраза відразу повернула старого в стан його персонажа.

— У пана де Лаперуза нема гарячки. У нього нема більше нічого. У середу ввечері пан Лаперуз пішов із життя.

Я був подумав, а чи не варт мені приєднатися до його гри.

— Але ж, якщо не помиляюся, саме в середу малий Борис приходив провідати вас?

Він обернув до мене голову; на ім’я Бориса усмішка — ніби слабка тінь його колишньої усмішки — освітила риси його обличчя, й він нарешті погодився вийти зі своєї ролі.

— Друже мій, я можу вам признатися, лише вам: ця середа була моїм останнім днем. — І стишеним голосом він доказав: — Останнім днем, який я дозволив собі прожити, перед тим як... з усім покінчити.

Мені було дуже боляче бачити й чути, як Лаперуз знову повертається до цієї зловісної теми. Я зрозумів, що ніколи не сприймав серйозно того, що він мені говорив раніше, бо дозволив, щоб ті розмови зникли з моєї пам’яти; і тепер я докоряв собі за це. Тепер я згадав про все, але все одно здивувався, бо ж він спочатку казав мені про значно довший термін і коли я йому про це нагадав, він зізнався голосом, який став природним і навіть дещо іронічним, що він умисне одурив мене щодо дати, боячись, щоб я не став утримувати його або щоб не прискорив через це своє повернення, але що він молився навколішках кілька вечорів поспіль, благаючи Бога, щоб Він дав йому побачитися з Борисом, перш ніж померти.

— І я навіть домовився з Ним, — додав він, — що в разі потреби я затримаю на кілька днів свій відхід... через ті запевнення, які ви мені дали, що ви його приведете, ви пам’ятаєте?

Я взяв його руку; вона була холодна, як лід, і я став гріти її у своїх долонях. Він провадив монотонним голосом:

— Потім, коли я побачив, що ви не стали чекати кінця вакацій, щоб повернутися, і що я зможу побачити хлопця, не відкладаючи заради цього свій відхід, я подумав, що... мені здалося, що Бог узяв до уваги мої молитви. Я навіть повірив у те, що Він схвалює мій намір. Атож, я в це повірив. Я не відразу зрозумів, що Він просто насміхається з мене, як і завжди.

Він забрав свою руку з моїх долонь, і голос його пожвавився:

— Отож я дав собі обіцянку покінчити з усім у середу. І саме в середу ви привели до мене Бориса. Побачивши його, мушу признатися, я не відчув усієї тієї радости, яку сподівався відчути. Потім я про це довго думав. Звичайно ж, я не мав права плекати надію, що малий буде щасливий побачитися зі мною. Його мати ніколи не розповідала йому про мене.

Він замовк. Губи йому тремтіли, й мені здалося, він зараз заплаче.

— Борис прагне вас полюбити, але дайте йому трохи часу, щоб він міг ближче познайомитися з вами, — наважився я сказати йому.

— Після того як малий пішов, — провадив Лаперуз, не слухаючи мене, — коли увечері я залишився сам-один (бо ж вам відомо, що пані де Лаперуз уже тут нема), я сказав собі: «Ну ж бо! Настав мій час!» Ви, певно, не знаєте, що мій брат, той, якого я втратив, залишив мені у спадок пару пістолетів, які я зберігаю завжди біля себе, у футлярі, в узголів’ї ліжка. Тож я дістав цей футляр. Потім сів у крісло, тут, де я сиджу тепер. Зарядив один із пістолетів...

Він обернувся до мене й різко, брутально промовив, так ніби я сумнівався в правдивості його слів:

— Атож, я його зарядив! Можете переконатися: він досі заряджений. Що ж сталося? Я досі не можу цього зрозуміти. Я притулив дуло пістолета собі до скроні й довго його так тримав. Але пістолет не вистрелив. Я не зміг... Мені соромно признатися, але в останню мить я не знайшов у собі мужности натиснути на курок.