Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ ПАРИЖ»

Я дуже люблю його дочку, пасторесу. Пані Ведель нагадує мені Ламартенову Ельвіру; постарілу Ельвіру. Її мова не позбавлена чарівної привабливости. Вона досить часто не закінчує свої фрази, що надає її думкам певної поетичної туманности. Неточне й незакінчене вона вміє перетворити на нескінченне. Вона сподівається від майбутнього життя всього того, чого їй бракує тут. Це дозволяє їй розтягувати свої надії до нескінченности. Вона вміє високо ширяти над звуженим простором свого життя. Оскільки вона бачить Веделя дуже рідко, це допомагає їй уявляти, що вона його любить. Достойний чоловік весь час перебувас у від’їзді, куди його кличуть тисячі обов’язків, тисячі турбот, проповідей, конгресів, потреб відвідувати убогих та хворих. Якщо він потискує вам руку, то завжди робить це мимохідь, проте через це його потиск стає тільки більш приязним і щирим.

— Сьогодні він надто заклопотаний, щоб виділити час на розмову з вами.

— Сподіваюся, ми з ним колись зустрінемося на небесах, — сказав я їй. — Але він і там не матиме часу, щоб вислухати мене.

— У нього нема жодної вільної хвилини, — зітхнула пані Ведель. — Якби ви тільки знали, за скільки справ він береться, відтоді як... Позаяк він нікому не може відмовити, то всі... Коли він повертається увечері, то буває іноді такий стомлений, що я не наважуюсь озватися до нього, боячись, щоб... Він усе віддає іншим і для своїх рідних у нього нічого не залишається.

Поки вона мені це казала, я пригадав деякі повернення Веделя ще за тих часів, коли я жив у пансіоні. Пригадав, як він обхоплював голову руками й після короткого перепочинку починав стогнати. Уже тоді мені спадало на думку, що він більше боявся цього перепочинку, аніж жадав, і що ніщо не завдавало йому такого гострого болю, як трохи дозвілля, протягом якого він міг поміркувати над своїм життям.

— Вип’єте філіжанку чаю? — запитала мене пані Ведель, коли юна служниця принесла тацю з напоями.

— Пані, цукор закінчився.

— Хіба я вам не казала, щоб ви звернулися з цим до панни Рашелі? Ходіть-но швидше... Ви покликали панів?

— Пан Бернар і панич Борис уже пішли.

— А панич Арман?... Покваптеся.

Потім, не чекаючи, коли дівчина вийде, сказала:

— Ця бідолашка приїхала зі Страсбург. Вона не має ніякої... Їй усе доводиться розтлумачувати... Ну ж бо! Чого ви чекаєте?

Служниця обкрутилася, як змія, що їй наступили на хвіст.

— Внизу чекає репетитор, який хоче піднятися до вас. Він каже, що не піде, поки йому не заплатять.

Риси обличчя пані Ведель склалися у вираз трагічної нудьги.

— Скільки разів я маю повторювати, що оплата за послуги не входить до моїх обов’язків? Скажіть йому, нехай звернеться до панни. Ідіть!.. Жодної тобі години спокійної! Не знаю, про що думає Рашель.

— А вона не прийде випити з нами чаю?

— Вона ніколи його не п’є... О, з цим початком навчального року на нас звалилося безліч турбот. Вчителі-репетитори, які пропонують свої послуги, вимагають надто високу платню. А коли їхні вимоги прийнятні, то не задовольняють нас вони. Тато дуже незадоволений останнім із них. Він ставився до нього надто поблажливо, а тепер він нам погрожує. Ви ж чули, що казала дівчина. Усі ці люди думають тільки про гроші... так ніби у світі більше нема нічого важливого. А тим часом ми не знаємо, ким його замінити. Проспер вважає, що треба лише молитися Богові, й усе залагодиться...

Служниця повернулася з цукром.

— Ви бачили панича Армана?