Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ ПАРИЖ»

Він пожвавився, говорячи. Його погляд набув ознак життя, а кров забарвила йому щоки. Він дивився на мене, хитаючи головою.

— Як би ви це пояснили? Усе було давно вирішено, протягом багатьох місяців я не переставав про це думати... Можливо, саме тому так і сталося. Можливо, я раніше витратив усю свою мужність на ці думки...

— Так само ще до повернення Бориса ви витратили всю свою радість на думки про те, якою буде ваша зустріч, — сказав йому я, але він правив своєї:

— Я дуже довго сидів отак, притиснувши дуло пістолета до скроні. Мій палець лежав на спусковому гачку. Я натиснув трохи; але не досить сильно. Я сказав собі: «Через мить я натисну сильніше, і пролунає постріл». Я відчував холод металу й твердив собі: «Через мить я вже не відчуватиму нічого. Але спершу я почую страхітливий виляск...» Ви тільки уявіть собі! Це ж так близько до вуха!.. Саме це передусім мене й утримало: страх оглушити себе страхітливим виляском... Це безглуздо... Адже в ту мить, коли ти вмираєш... Атож... Але я завжди уявляв собі смерть як сон... А виляск він не присипляє... Він розбуджує... Так, безперечно, саме цього я й злякався. Я боявся, що замість заснути, я ґвалтовно прокинуся.

Він, здавалося, зумів трохи опанувати себе чи то хотів зібратися з думками й протягом кількох наступних хвилин його губи знову ворушилися мовчки.

— Усе це, — знову заговорив він, — я сказав собі лише згодом. А правда полягала в тому, що я не зміг убити себе, бо не був вільний. Тепер я кажу собі: я побоявся. Але ні, причина була не в цьому. Щось абсолютно чуже моїй волі, щось сильніше за мою волю втримало мене... Так ніби Бог не хотів, щоб я відійшов. Уявіть собі маріонетку, яка захотіла б покинути сцену ще до закінчення вистави... Зупинися! Ти ще будеш потрібна для фіналу! Дарма ти сподіваєшся, що зможеш піти, коли сама захочеш!.. Я зрозумів: те, що ми називаємо своєю волею, це ті нитки, які приводять у рух маріонетку і за які смикає Бог. Ви не вловлюєте мою думку? Зараз я вам її розтлумачу. Ось дивіться: я кажу собі: «Зараз підійму праву руку», і я її підіймаю. — Він і справді її підняв. — Але річ у тім, що нитка була вже натягнута для того, щоб примусити мене подумати й сказати: «Я хочу підняти свою праву руку...» А ось і доказ того, що я не вільний: якби я мусив підняти свою іншу руку, я сказав би вам: «Зараз підійму ліву руку». Ні, я бачу, ви не розумієте мене. Ви не вільний, щоб мене зрозуміти... О, я тепер добре розумію, що Бог просто розважається. Він примушує нас робити те або те, але щоб розважитися, навіює нам думку, що ми хочемо це зробити. Це нечесна гра... Ви думаєте, я збожеволів? До речі: уявіть собі, що пані де Лаперуз... Ви знаєте, що вона пішла доживати віку в притулок для старих?.. Так от! Знайте, вона переконала себе, що це притулок для душевнохворих і що я її туди запроторив, аби позбутися її з наміром переконати всіх у тому, що вона божевільна. Погодьтеся, що це дивно: перший-ліпший перехожий на вулиці спроможний зрозуміти вас ліпше, аніж людина, якій ви віддали життя... Спочатку я провідував її там щодня. Але як тільки вона бачила мене, вона вигукувала: «Ага, ось і ви! Ви знову прийшли шпигувати за мною...» Я мусив відмовитися від своїх візитів, які лише дратували її. Який сенс людині чіплятися за життя, якщо вона вже не спроможна зробити добро нікому?

Ридання придушили його голос. Він опустив голову, і я вже думав, що він знову порине у свій гнітючий стан. Але, несподівано оживши, він вигукнув:

— А знаєте, що вона зробила, перш ніж піти? Вона виламала мою шухляду і спалила всі листи від мого брата-небіжчика. Вона завжди ревнувала мене до брата; а надто після того як він помер. Вона влаштовувала мені сцени, коли заставала мене вночі за читанням його листів. Вона кричала: «А, ви чекаєте, коли я засну! Ви ховаєтеся від мене!» А потім казала: «Ідіть ліпше спати. Ви перевтомите собі очі». Можна було подумати, що вона ніжно турбується за мене. Проте я її знав: то були ревнощі. Вона не хотіла залишати мене на самоті з ним.

— Значить, вона любила вас. Не буває ревнощів без любови.

— Авжеж! Погодьтеся зі мною, що це дуже сумно, коли любов, замість приносити в життя радість, стає джерелом лиха... Ось так любить нас Бог.

Розмовляючи, він пожвавився й несподівано сказав:

— Я голодний. Коли мені хочеться їсти, ця служниця завжди приносить мені шоколад. Певно, пані де Лаперуз сказала їй, що нічого іншого я не їм. Ви зробите мені велику ласку, якщо підете на кухню... другі двері праворуч, у коридорі... і подивитеся, чи нема там яєць. Здається, вона казала мені, що вони там є.

— Ви хочете, щоб вона зварила вам яйце й принесла сюди на тарілці?

— Я думаю, що з’їв би два. Ви зробите мені таку послугу? Якщо я сам покличу її, вона мене не почує.

— Любий друже, — сказав я, повертаючись, — ваші яйця будуть готові через хвилину. Якщо дозволите, я залишуся й подивлюся, як ви їх їстимете. Атож, мені це буде приємно. Мені було дуже прикро щойно від вас почути, що ви не можете більше нікому зробити добро. Ви, здається, забули про вашого онука. Ваш друг, пан Азаїс, пропонує вам переселитися жити до них, у пансіон. Він доручив мені це вам сказати. Він думає, що тепер, коли пані де Лаперуз із вами немає, ніщо більше не може вас тут затримати.

Я сподівався на опір, проте він лише запитав, на яких умовах пропонують йому це нове існування.

— Хоч я себе і не вбив, це не зробило мене менш мертвим. Тут чи там, мені байдуже, — сказав він. — Можете відвести мене туди.

Я пообіцяв, що прийду забрати його післязавтра; а тим часом я знайду для нього дві скрині, щоб він міг скласти туди одяг, якого потребуватиме, а також ті речі, які йому захочеться забрати з собою.

— А втім, — додав я, — оскільки ви збережете за собою це помешкання до закінчення терміну оренди, сюди завжди можна буде повернутися, щоб забрати те, в чому ви відчуєте потребу.

Служниця принесла яйця, які він зїв із великим апетитом. Я замовив для нього обід, дуже радий бачити, що природа нарешті взяла своє.