Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ ПАРИЖ»

Вона кивнула головою і сказала «так» таким слабким голосом, що я ледве розчув її відповідь, потім, хитаючись, підійшла до парти, майже впала на сидіння й, спершись ліктями на пюпітр, сиділа мовчки кілька хвилин, затуливши обличчя долонями. Я подумав, вона плаче, та коли поклав руку їй на плече, вона підвела обличчя, і я побачив, що очі в неї сухі.

— Рашель, — сказав я, — нехай вас не бентежить, що ви звернулися до мене з таким проханням. Я щасливий, що можу зробити вам цю послугу.

Вона подивилася на мене серйозним поглядом.

— Мені особливо прикро, що я мушу просити вас про це, не попередивши ані дідуся, ані матір. Відтоді як вони доручили мені опікуватися рахунками пансіону, я їх переконувала... тобто вони не знають. Не кажіть їм нічого, благаю вас. Дідусь старий, а мати так старається...

— Рашель, це не вона старається... Це ви.

— Вона теж дуже старалася. Але вона втомилася. Тепер моя черга. Я не маю більше нічого у своєму житті.

Вона промовила дуже просто ці прості слова. Я не відчув у її смиренні ніякої гіркоти, навіть якийсь погідний спокій.

— Але не думайте, що в нас усе так уже погано, — провадила вона. — Просто настав досить важкий момент, бо деякі з наших кредиторів утратили терпець.

— Я щойно чув, як служниця повідомила про вчителя-репетитора, що вимагає свою платню.

— Так, він уже влаштував дуже прикру сцену дідусеві, яку, на жаль, я не змогла відвернути. Це чоловік брутальний і вульгарний. Я повинна заплатити йому.

— Хочете, я зроблю це за вас?

Вона на мить завагалася, марно намагаючись усміхнутися.

— Дякую. Ні, не треба. Ліпше я сама це... Але ви ходіть зі мною, гаразд? Я трохи боюся його. Коли він побачить, що ви зі мною, він, звичайно ж, нічого не посміє сказати.

Двір пансіону вивищується на кілька сходинок над садом, що відокремлений балюстрадою, на яку спирався відведеними назад ліктями репетитор. На голові в нього був величезний фетровий капелюх, і він курив люльку. Поки Рашель вела з ним перемовини, до мене підійшов Арман.

— Рашель потрусила вашого капшука, — сказав він із цинічною зневагою. — Ви прибули вчасно, щоб витягти її зі справжньої ями. Це знову Александр, мій свиня брат, наробив боргів у колоніях. Вона хотіла приховати це від батьків. Вона вже й так віддала половину свого посагу Лорі, а тепер утратила і другу половину. Вона нічого не сказала вам, можу об заклад побитися. Її скромність дратує мене до нестями. Це одна з найбільших підлот, на які спроможний наш нікчемний світ. Щоразу як людина віддає себе в жертву задля когось іншого, потім виявляється, що ліпше вона цього не робила б... Скільки вона зробила для Лори! І добре ж вона віддячила їй, ця хвойда!..

— Армане! — обурено вигукнув я. — Ви не маєте права судити свою сестру!..

Але він провадив уривчастим голосом, що майже зривався на якесь сичання:

— Саме тому, що я не кращий, ніж вона, я й беруся її судити. Я себе знаю. А от Рашель нас не судить. Вона ніколи й нікого не судить... Атож, вона хвойда, хвойда... Те, що я думаю, я, звичайно ж, не сказав їй у вічі, присягаюся вам... А ви ще прикриваєте її, ви їй протегуєте! Ви, кому все відомо... Дідусь, звісно, нічого не бачить. Мати зі шкури пнеться, щоб нічого не зрозуміти. Що ж до тата, то він у всьому покладається на Бога — це так зручно. Як тільки виникають труднощі, він поринає в молитву, а Рашель хай виплутується. Він прагне лише одного — нічого не бачити й нічого не чути. Він утікає, він крутиться як білка в колесі, його майже ніколи немає вдома. Я розумію, що він тут задихається; щодо мене, то я тут здихаю. Він вічно силкується заморочити себе чимось, нехай йому чорт! А мама тим часом стругає вірші. О, я не сміюся з неї; я й сам це роблю. Але я принаймні твердо знаю, що я мерзотник — і не більше! І я ніколи не намагався прикинутися кимось іншим. Чи можна уявити собі щось огидніше: дідусь, який грається в милосердя з Лаперузом, бо йому, бачте, треба репетитора...

Він помовчав якусь мить, а тоді зненацька запитав:

— Що той сучий син має нахабство казати моїй сестрі? Якщо він не вклониться на прощання, я вріжу йому по пиці...