Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ ПАРИЖ»

— Я завдаю вам багато клопоту, — сказав він. — Ви добра людина.

Я попросив його віддати мені пістолети, адже, вони, сказав я, більш йому не потрібні, але він не погодився.

— Ви можете не боятись за мене більше. Якщо я не наважився в той день, то більш ніколи вже не зможу цього зробити. Але вони — єдиний спогад про брата, який залишився в мене сьогодні, а також я відчуваю потребу в тому, аби вони постійно нагадували мені, що я лише іграшка в руках Бога.

IV

День був жаркий. З відчинених вікон пансіону Веделя видно було верхівки дерев у саду, над якими ще мерехтів величезний огром нерозтраченого літнього тепла.

День початку нового навчального року дав старому Азаїсові нагоду виголосити промову. Він стояв біля підніжжя казальниці, обличчям до учнів, як і годиться. Всередині казальниці сидів старий Лаперуз. Він підвівся, коли увійшли учні, проте Азаїс дружнім жестом дозволив йому знову сісти. Його неспокійний погляд насамперед прикипів до Бориса, і цей погляд бентежив Бориса тим більше, що Азаїс, у своїй промові, рекомендуючи дітям нового вчителя, визнав за потрібне згадати про те, що він доводиться родичем одному з них. Тим часом Лаперуз відчув велику прикрість, не зустрівши погляд Бориса: байдужість, холодність, думав він.

«О, нехай би він дав мені спокій! — думав Борис. — Нехай би мене не «помічав»!» Його товариші вселяли йому жах. Коли вийшли з ліцею, він мусив приєднатися до їхнього гурту й дорогою від ліцею до кімнат, у яких вони мешкали, чув усі їхні балачки. Він хотів би бути такими, як і вони, бо дуже потребував щирої дружби, але його делікатна вдача відштовхувала його від них. Слова завмирали в нього на губах. Він картав себе за свою сором’язливість, намагався її приховати, силкувався навіть сміятися, щоб не стати жертвою глузів. Та попри всі зусилля, він здавався в цьому хлоп’ячому товаристві дівчиною, відчував це й мучився цим.

Майже відразу виникло кілька угруповань. Такий собі Леон Ґериданісоль був у центрі уваги й, певно, мав неабиякий авторитет. Трохи старший за інших, він вів перед також у навчанні. Засмаглий, темноволосий, з чорними очима, він не був ані дуже високий, ані надто сильний, але щодо зухвалости та апломбу, то тут йому не було рівних. Навіть малий Жорж Моліньє сказав, що Ґериданісоль його «приголомшив». «А ти знаєш, що мене приголомшити не так просто!» Хіба ж не бачив він на власні очі, як той підійшов сьогодні вранці до молодої жінки; жінка тримала на руках дитину.

— Це ваша дитина, пані? — він промовив це, схилившись у низькому поклоні. — Яке ж воно бридке, це ваше дитинча. Але ви не хвилюйтеся: воно довго не протягне.

Жорж знову пирснув від сміху.

— Та ти що? Без жартів? — перепитав Філіп Адаманті, його друг, якому Жорж розповів цю історію.

Ці брутальні витівки тішили їх неймовірно. Вони не могли уявити собі нічого дотепнішого. Свої досить уже потерті таланти Леон завдячував своєму кузенові Струвілову, але Жорж нічого про це не знав.

У пансіоні Моліньє та Адаманті домоглися, щоб їх посадили за одну парту з Ґериданісолом. То була п’ята парта, щоб не надто муляти очі керівникові класу. Ліворуч від Моліньє сидів Адаманті; праворуч Ґериданісоль або Ґері. Скраєчку парти сидів Борис. Позад нього — Пасаван.

Ґонтран де Пасаван жив сумним життям, після того як помер його батько; та й те життя, яким він жив раніше, теж не було дуже веселим. Він давно уже зрозумів, що від брата йому нема чого чекати ніякої симпатії, ніякої підтримки. Вакації він провів у Бретані, куди його повезла стара служниця, вірна Серафіна — у Бретані жили її родичі. Ґонтран мобілізував усі свої переваги і напружено працював. Його підстьобувало потаємне бажання довести своєму братові, що він вартий більшого, аніж той. До цього пансіону він прийшов за власним бажанням і зі свого вільного вибору; його привело сюди також прагнення не жити разом зі своїм братом у тому будинку на вулиці Вавилон, з яким у нього були пов’язані лише сумні спогади. Серафіна не захотіла його покинути й найняла собі помешкання в Парижі; невеличка рента, яку їй виплачували двоє синів небіжчика графа, за прямим розпорядженням, яке він зробив у своєму заповіті, надало їй таку можливість. У тому помешканні Ґонтран мав свою кімнату, куди приходив на вихідні і яку обставив на власний смак. Двічі на тиждень він трапезував із Серафіною; стара служниця піклувалася про нього й стежила за тим, щоб йому нічого не бракувало. У її товаристві Ґонтран багато й весело базікав, хоч і не міг поговорити з нею майже на жодну з тем, які були близькі його серцю. У пансіоні він тримався дещо осібно; неуважно слухав балачки та жарти своїх односумів і часто відмовлявся брати участь у їхніх іграх. Він віддавав перевагу читанню над іграми, що відбувалися не на повітрі. Він любив спорт, майже всі його види, але віддавав перевагу тим, які не потребували товариства. Він був гордий і не бажав спілкуватися з усіма. У неділю, залежно від пори року, він катався на ковзанах, плавав, веслував або бігав на природі, долаючи величезні відстані. Він мав свої невподобання, які навіть не намагався долати; так само не намагався він збагатити свій дух, а радше прагнув його укріпити. Мабуть, він не був таким простим, яким сам собі здавався і яким намагався бути; ми бачили його біля узголів’я смертного ложа батька; але він не любив таємниці й не любив самого себе, бо здавався собі не таким, яким хотів себе бачити. Якби йому пощастило колись очолити клас, то лише завдяки своїй працьовитості, а не якомусь особливому хистові. Борис міг би знайти в нього захист, якби здогадався з цим до нього звернутися. Але Бориса приваблював його сусід Жорж. Що ж до самого Жоржа, то він відчував потяг лише до Ґері, який не відчував потягу ні до кого.

Жорж мав повідомити важливі новини Філіпові Адаманті, але обачливо вирішив не писати йому.

Прийшовши в цей день, коли починався навчальний рік, за чверть години до початку уроків, він марно чекав Філіпа біля дверей ліцею. Саме тоді, коли він ходив перед дверима, роблячи сто кроків в одному напрямку й сто кроків — у протилежному, він почув дотепну репліку, яку Леон Ґериданісоль застосував у розмові з молодою жінкою; після цього двоє бешкетників почали розмову й відкрили, на превелику радість Жоржа, що будуть товаришами по пансіону.

Виходячи з ліцею, Жорж і Фіфі змогли нарешті зустрітися. Вони попрямували до пансіону Азаїсів разом із гуртом інших пансіонерів, але трохи осторонь, щоб змогти поговорити вільно.

— Ти ліпше заховай цю штуку, — сказав Жорж, показуючи пальцем на жовту стрічечку, яку Філіп досі носив у своїй петлиці.

— А навіщо? — запитав Філіп, який помітив, що Жорж свою стрічечку не почепив.

— Тебе можуть загребти. Хлопче, я хотів тобі про це сказати ще перед уроками. Але ти прийшов надто рано. Я чекав біля дверей, щоб тебе попередити.