Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ ПАРИЖ»

Він кинувся до богемного суб’єкта і, мабуть, би й справді врізав йому ляпаса, але той при його наближенні зробив промовистий і глузливий жест своїм капелюхом і рушив до виходу. В цю мить ворота розчинилися й увійшов пастор. Він був у сурдуті, циліндрі та чорних рукавичках, так ніби повертався з хрестин або похорону. Екс-репетитор та він обмінялися церемонним поклоном.

Рашель і Арман підійшли до мене. Незабаром до нас приєднався й Ведель.

— Усе залагоджено, — сказала Рашель батькові.

Той цмокнув її в чоло.

— Хіба ж не казав я тобі, дитино: Бог ніколи не залишить у біді того, хто в Нього вірує.

Потім подав мені руку й промовив:

— Ви вже йдете?.. Якось зустрінемося, гаразд?

III

29 вересня

Пішов провідати Лаперуза. Служниця вагалася, чи мене впускати. «Пан нікого не хочуть бачити». Проте я так наполягав, що вона провела мене до вітальні. Віконниці були зачинені; у півсутіні я ледве помітив старого господаря дому, який сидів, глибоко занурившись у велике крісло. Він не підвівся мені назустріч. Не дивлячись на мене, подав мені збоку свою м’яку руку, що відразу й упала, як тільки я її потис. Я сів збоку й міг бачити його лише в профіль. Риси його обличчя були тверді й застиглі. Іноді губи його ворушилися, але він не казав нічого. Я вже почав був сумніватися, чи він упізнав мене. Дзиґарі видзвонили четверту. Потім, ніби під дією годинникової пружини, він повільно обернув до мене голову й запитав урочистим, але безвиразним і наче замогильним голосом:

— Навіщо вас впустили? Адже я звелів служниці казати, коли хтось мене запитає, що пан де Лаперуз помер.

Мені стало моторошно, коли я почув його голос, і вразили мене не так ці безглузді слова, як їхній тон: тон декламаційний, украй неприродний, що його я ніяк не сподівався почути з уст свого старого вчителя, який досі завжди був зі мною природним і відвертим.

— Ваша служниця не захотіла брехати, — сказав я нарешті. — Не гнівайтеся на неї, що впустила мене. Я дуже радий вас бачити.

Він тупо повторив:

— Пан де Лаперуз помер.

І знову поринув у німоту. Я зробив сердитий рух і підвівся, готовий піти, щоб відкласти на інший день спробу з’ясувати причини цієї сумної комедії. Але в цю мить повернулася служниця. Вона принесла філіжанку огорнутого парою гарячого шоколаду:

— Зробіть над собою невеличке зусилля, пане. У вас же сьогодні не було ще й ріски в роті.

Лаперуз нетерпляче засовався, як актор, що йому невправний актор завадив створити необхідний ефект.

— Пізніше. Коли пан піде.

Та служниця ще не встигла зачинити за собою двері, як він звернувся до мене: