Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ ПАРИЖ»

— Атож, пані. Зараз він прийде.

— А Сара? — запитав я.

— Вона повернеться лише через два дні. Вона гостює в друзів, у Англії. У батьків тієї дівчини, яку ви бачили в нас. Вони люди дуже приємні, і я рада, що Сара зможе трохи розвіятися... Як і Лора. Мені здалося, вона має набагато кращий вигляд. Ця поїздка до Швейцарії, після Півдня, була для неї дуже корисною, і з вашого боку надзвичайно люб’язно було умовити її туди поїхати. Лише бідолаха Арман так і не зміг нікуди виїхати з Парижа, просидівши тут усі вакації.

— А Рашель?

— Атож, це правда; вона також. Вона мала кілька пропозицій, проте вирішила залишитися в Парижі. А до того ж дідусь мав у ній потребу. Та й у цьому житті ми далеко не завжди робимо те, що хочемо. Мені доводиться знову й знову нагадувати про це своїм дітям. Треба також думати про інших. Чи не думаєте ви, що й мені не зашкодило б прогулятися в Саас-Фе? А Проспер, коли вирушає у свої подорожі, невже ви гадаєте, він прогулюється задля власної втіхи? Армане, тобі добре відомо, що я не люблю, коли ти приходиш сюди без пристібного комірця, — додала вона, коли увійшов її син.

— Моя люба матінко, ви ж самі навчили мене приділяти головну увагу цінностям релігії, а не своєму одягу, — сказав Арман, подаючи мені руку. — І то було з вашого боку дуже доречно, бо праля прийде лише у вівторок, а ті комірці, які в мене залишились, усі порвані.

Я пригадав, що розповідав мені про свого товариша Олів’є, і мені справді здалося, що вираз глибокої стурбованости ховався за його дошкульною іронією. Обличчя в Армана було якесь ніби загострене, тонкий ніс ніби вигинався над вузькими й безбарвними губами. Він провадив:

— Чи розповіли ви панові, нашому високодостойному гостю, що на початок зимового сезону до нашої раніше нічим не прикметної трупи приєдналися кілька сенсаційно яскравих зірок: серед них син одного добромисного сенатора і юний віконт де Пасаван, брат уславленого письменника? Не рахуючи двох рекрутів, яких ви вже добре знаєте, але які не стають через це менш визначними особами: принца Бориса та маркіза де Профітандьє. Маємо й кількох інших, чиї титули та чесноти ще треба буде відкрити.

— Як бачите, він не змінився, — сказала бідолашна мати, посміхаючись на ці жарти.

Я дуже боявся, щоб вона не заговорила про Лору, тому якомога скоротив свій візит і спустився до Рашелі.

Вона закасала рукави своєї блузки, щоб допомогти слугам навести лад у класній кімнаті. Але швидко їх відкотила, коли побачила, що я наближаюся.

— Мені дуже ніяково просити вашої допомоги, — почала вона, завівши мене до невеличкої суміжної кімнати, в якій давалися приватні уроки. — Я ліпше звернулася б до Дув’єра, який просив, щоб я зверталася до нього в разі потреби, але після зустрічі з Лорою зрозуміла, що мені цього робити не слід...

Вона була дуже бліда й коли проказувала ці останні слова, її губи конвульсивно тремтіли, що на якусь хвильку урвало їй мову. Щоб не бентежити її, я відвів від неї погляд. Вона прихилилася до дверей, за ручку яких трималася. Я хотів узяти її за руку, але вона відсмикнула її. І нарешті промовила здушеним голосом, певно, доклавши для цього величезних зусиль:

— Ви не могли б позичити мені десять тисяч франків? Навчальний рік починається добре, і я сподіваюся незабаром повернути вам борг.

— Коли вони вам потрібні?

Вона не відповіла.

— Я маю при собі десь близько тисячі франків, — провадив я. — Завтра вранці я принесу вам решту... Якщо треба, то й сьогодні ввечері.

— Ні, можна й завтра. Але якщо ви можете без особливої втрати для себе дати мені тисячу зараз...

Я дістав зі свого гамана гроші й подав їй.

— Хочете тисячу чотириста?