Розділ «Частина четверта»

Обідня зала була розділена навпіл великим прямокутним акваріумом, що також служив єдиним джерелом освітлення. За столом спиною до акваріума сидів чоловік велетенських габаритів.

Саме від нього на Симона віяло крижаним холодом.

Він ніколи в житті не бачив його на власні очі, але зараз ні на мить не сумнівався щодо того, хто перед ним.

Твілінґен.

Чоловік, здавалося, заповнив своїм тілом усю кімнату. Симон не знав, чи пояснювалось це його фізичними розмірами, чи владою і багатством цієї особи, здатної контролювати незчисленні людські долі. Чи, може, легенди, що оточували цього чоловіка, робили його ще більшим: незліченні смерті, безглузда жорстокість і руйнація.

Чоловік зробив ледь помітний жест у бік висунутого перед ним стільця. Симон сів.

– Симон Хефас… – промовив чоловік, погладжуючи підборіддя вказівним пальцем.

У кремезних чоловіків часто бувають напрочуд високі голоси.

Але не у Твілінґена.

Від гудіння його басу вода пішла брижами в склянці перед Симоном.

– Я знаю, чого ти хочеш, Хефасе.

М’язи у нього заграли, напнувши одяг так, що, здавалось, костюм зараз трісне по швах.

– А саме?

– Грошей на операцію для Ельзе.

Симон ковтнув, почувши ім’я коханої в устах цього чоловіка.

– Питання в тому, що ти маєш на продаж?

Симон дістав мобільний телефон, відкрив поштову скриньку, поклав телефон на стіл і натиснув клавішу. Голос у звуковому файлі, що він тоді отримав, мав металеві обертони: «…назва і номер рахунку, на який Нестор переводив тобі гроші за твої послуги?… На твоєму місці я добре подумав би, перш ніж говорити». Пауза, потім інший голос: «Рахунок оформлений на компанію «Dennis Limited», зареєстровану на Кайманових островах. / А номер рахунку?» Тоді знову пауза. «Вісім, три, нуль… / Поволі, і вимовляй чіткіше. / Вісім. Три. Нуль. Вісім…»

Симон натиснув клавішу і зупинив запис.

– Я думаю, зрозуміло, хто відповідає на запитання.

З коротким жестом, який міг означати що завгодно, велетень відповів: