– Ти любиш слухати музику. Та коли я попросив тебе заспівати, у тебе був такий самісінький вигляд, як у тієї дівчини в їдальні, якій ти передала ключі.
Вона здригнулась. Він що, читає її думки?
– Чого вона так боялась?
– Нічого, – сказала Марта. – Вони з іншою дівчиною мають перебрати і впорядкувати архів на горищі. Ніхто не любить туди підніматись. Тому ми виконуємо там усю роботу по черзі.
– Що не так з тим горищем?
Марта подивилась на чайку, що трималась у повітрі високо над морем майже на одному місці, лише трохи переміщаючись туди й сюди. Вітер там, угорі, напевне набагато сильніший, ніж тут.
– Ти віриш у привидів? – тихо спитала вона.
– Ні.
– Я теж.
Вона сперлась на лікоть так, щоби бачити його не обертаючись.
– Центр Іла на вигляд – типова споруда кінця дев’ятнадцятого століття, якщо ти звернув увагу. Але насправді будинок звели у 1920-ті. На початку там містився звичайний пансіонат.
– Чавунні літери на фасаді…
– Правильно, – вони з тих часів. Але під час війни німці перетворили його на будинок для самотніх матерів з дітьми. З тих років походить чимало трагічних історій, які залишили свій слід у стінах будинку. Одна з жінок, яких там оселили, мала хлопчика, немовля, і стверджувала, що народила його від непорочного зачаття. В ті часи нерідко траплялося, що дівчата, опинившись у подібному становищі, таке вигадували. Чоловік, на якого всі думали, був одружений. А сам він, звісно, заперечував, що він батько дитини. Щодо того чоловіка ширились різні чутки. Перша – буцімто він член Опору. Інша – що він німецький шпигун, який проник у лави Опору, і саме тому німці дали жінці місце в тому домі й не арештовували того чоловіка. Та хоч би там як, одного ранку підозрюваного батька дитини застрелили в переповненому трамваї в центрі Осло. Убивцю не знайшли. В Опорі стверджували, що ліквідували зрадника, а німці – буцімто вони знищили одного з членів Опору. Щоб переконати тих, хто сумнівався, німці повісили тіло на маяку Карвінен.
Марта показала на протилежний берег.
– Моряки, проминаючи маяк у світлу пору доби, бачили на ньому понівечений чайками муміфікований труп, а ті, хто опинявся поблизу вночі, могли бачити велетенську тінь людського тіла на воді. Доки раптом одного чудового дня тіло зникло. Дехто казав, що труп зняли люди з Опору. Але з того дня у жінки почав потьмарюватись розум, і вона стала твердити, ніби небіжчик її переслідує. Мовляв, уночі він прийшов до неї в кімнату, нахилився над колискою своєї дитини, а коли вона закричала до нього, щоб забирався геть, він обернувся на неї чорними дірами, що були у нього тепер замість очей.
Стіґ підняв брову.
– Так мені переповіла цю історію Ґрете, менеджер Центру Іла, – пояснила Марта. – У будь-якому разі, за легендою, дитина не припиняла плакати, але щоразу, коли жінки з інших кімнат обурювались і казали матері, щоб утихомирила свою дитину, вона відповідала, що дитина плаче за ними обома і плакатиме завжди.
Марта зупинилася. З цього місця починалась її улюблена частина історії.
– Ходили чутки, що жінка й сама не знала, на кого насправді працював батько її дитини, але, щоб помститись йому за те, що зрікся дитини, вона донесла на нього німцям як на члена Опору, а людям з Опору сказала, що він німецький шпигун.
Марта затремтіла від раптового пориву холодного вітру, сіла, обійнявши свої коліна.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Син» автора Ю Несбьо на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина третя“ на сторінці 7. Приємного читання.