Розділ «Частина третя»

– Сьогодні я чистий, – сказав він. – Завтра буде інший день.

Хмари були ще далеченько, але вона вже чула віддалений гуркіт – застереження про те, що мало статися. І сонце, наче теж усвідомлюючи це, стало припікати дедалі відчутніше.

– Дай мені свій телефон, – попросила вона.

Марта натиснула клавішу запису. Потім вона заспівала пісню, що її батько зазвичай співав під гітару її матері. Зазвичай, коли наближалась до кінця їхня чергова літня вечірка. Він сідав зі своєю пошарпаною гітарою якраз там, де зараз сиділи вони, підігруючи собі дуже тихо, ледь чутно. То була пісня Леонарда Коена про те, як він завжди її кохав, і що він поїде за нею куди завгодно не замислюючись, і що він знає, як вона довіряє йому, бо він обійняв її досконале тіло своєю свідомістю.

Вона співала ці слова ніжним, тендітним голосом. Так бувало завжди, коли вона співала: її голос виявлявся набагато слабшим і вразливішим, ніж вона сама. Часом вона питала себе, яка ж вона насправді і чи не може бути так, що саме той інший голос, упевненіший і сильніший, за яким вона ховається в повсякденному житті, не є справжнім її голосом.

– Дякую, – сказав він, коли вона закінчила. – Це було напрочуд гарно.

Вона не дивувалась, чому їй ніяково. Вона дивувалась, чому їй лише трішечки ніяково.

– Зараз нам таки час повертатися, – усміхнулась вона, віддаючи йому мобільний.

Марта не могла не знати, що спроба зняти старий іржавий капот заподіє купу клопотів, але вона хотіла відчувати повів свіжого повітря на зворотному шляху. Їм знадобилось понад чверть години напруженої роботи і поєднання практичного мислення з грубою фізичною силою для того, щоб, урешті-решт, опустити його. І вона також знала, що тепер нізащо не встановить його на місце без запасних частин і допомоги Андерса. Коли вона сіла в машину, Стіґ показав їй свій телефон. Він знайшов Берлін за GPS.

– Твій батько правду казав, – ствердив він. – Від Маленького Берліна до Берліна Великого – тисяча тридцять кілометрів. Розрахунковий час у дорозі – дванадцять годин і п’ятнадцять хвилин.

Вона сіла за кермо. Вона їхала так швидко, наче вони кудись запізнювались. Або від когось намагались утекти. Вона подивилася в дзеркало. Нагромадження білих хмар над фіордом нагадало їй наречену. Наречена марширувала рішуче й нестримно просто на них, тягнучи за собою дощову фату.

Перші важкі краплі впали на них, коли вони були в щільному транспортному потоці на Міській кільцевій № 3, і вона одразу зрозуміла, що поразка неминуча.

– Повертай отут, – скомандував Стіґ, показуючи, де з’їжджати з кільцевої.

Вона зробила, як він сказав, і вони опинились у тихому житловому районі.

– Тут праворуч, – сказав Стіґ.

Краплі посипали густіше.

– Де ми?

– В Берґу. Бачиш отам жовтий будинок?

– Так.

– Я знаю власників. Їх зараз немає. Зупини перед гаражем, і я відчиню його.