Розділ «Частина третя»

– Звучить славно.

Стіґ сів поруч з нею.

– Так воно й бувало. Люди тут дбали одне про одного.

– Як ідилічно.

– Щодо цього не скажу. Час від часу вони сперечалися через гроші, ганили мистецтво колег чи спали з їхніми половинами. Але тут вирувало життя, і воно було захопливим. Ми з сестрою тривалий час вірили, що мешкаємо в справжньому Берліні, аж доки батько показав мені на карті, де справжній Берлін. І пояснив мені, як це далеко – більше тисячі кілометрів. Але пообіцяв, що одного чудового дня ми туди поїдемо всі разом і побачимо Бранденбурзькі ворота і палац Шарлоттенбурґ, де ми з сестрою будемо принцесами.

– І ви, зрештою, таки з’їздили?

– У справжній Берлін?

Марта похитала головою.

– У моїх батьків ніколи не було так багато грошей. І вони не дожили до старості. Мені було вісімнадцять, коли вони померли, і я мусила піклуватись про свою сестру. Але я завжди мріяла про Берлін. Настільки, що я більше не впевнена, чи він таки існує в реальному світі.

Стіґ повільно кивнув, заплющив очі і ліг горілиць у траву.

Вона подивилась на нього.

– Чом би нам не послухати ще оту твою музику?

Він розплющив одне око. Примружився. Depeche Mode? Але ж і CD, і плеєр залишились у машині.

– Дай мені свій мобільний, – сказала вона.

Він передав їй телефон, і вона почала натискати кнопки. Незабаром з маленьких динаміків полилась ритмічна музика. Тоді незворушний голос запропонував їм подорож. У Стіґа був такий приголомшений вигляд, що вона не втрималась від сміху.

– Це називається Spotify, – сказала вона, кладучи мобільний між ними. – Сервіс дає можливість стримінгу музики просто з Інтернету. Невже це все така новина для тебе?

– Нам у в’язниці мобільні не дозволяли, – сказав він, нетерпляче підбираючи мобільний із землі.

– У в’язниці?

– Я відбував термін.

– За наркотики?