Розділ «Частина третя»

Стіґ прикрив долонею очі від сонця.

– Так, за них.

Вона кивнула. І коротко посміхнулась. А як вона собі уявляла? Що він героїновозалежний наркоман і законослухняний громадянин? Він пройшов той шлях, на який сам ступив. Як усі на тому шляху.

Вона взяла у нього телефон. Показала йому функцію GPS і як вона може показати їм на карті, де вони перебувають, як розрахувати найкоротший маршрут у будь-яку точку світу. Вона зняла його камерою мобільного, увімкнула кнопку запису у функції диктофона, піднесла телефон і попросила Стіґа сказати що-небудь.

– Сьогодні чудовий день, – промовив він.

Вона зупинила запис і програла йому.

– Це що, мій голос?! – запитав він здивовано і збентежено.

Вона натиснула «стоп» і програла знову. Голос пролунав через динаміки з металічним відтінком і приглушено: «Це що, мій голос?»

І вона знову засміялась, коли побачила вираз його обличчя. Вона засміялася ще голосніше, коли він вихопив у неї телефон, знайшов кнопку запису і заявив, що тепер її черга, тепер вона має що-небудь сказати. Або має заспівати!

– Ні! – запротестувала вона. – Мене більше влаштовує, щоб ти зняв мене на фото.

Він похитав головою.

– Голос – набагато краще.

– Чим?

Він зробив мимовільний рух, ніби закладаючи пасмо волосся за вухо. Типовий жест людини, яка мала довге волосся такий тривалий час, що не може звикнути до того, що воно відстрижене.

– Зовнішність людини може змінюватись. А голос залишається незмінним.

Він подивився ген за море, і вона простежила його погляд. Нічого там не було, крім мерехтливої поверхні, ширяння чайок, верхівок скель над водою і поодиноких вітрил.

– Деякі голоси не міняються, – підтвердила вона.

Вона думала про немовля. Дитячий плач у рації. Він завжди незмінний.

– Ти любиш співати, – сказав він. – Але тоді, коли ніхто не чує.

– З чого ти взяв?