Розділ «Частина друга Конкурентна перевага»

З наступного ранку я почав писати оголошення. Перш за все, через роботу Валері, квартиру треба було шукати в північних кварталах. За тиждень я знайшов те, що шукав: велика чотирикімнатна квартира на тридцятому поверсі Опалової вежі недалеко від Порт де Шуазі. Раніше я ніколи не жив у квартирі з таким чудовим видом на Париж. Правду кажучи, я ніколи і не шукав нічого подібного. Коли ми переїздили, я чітко усвідомив, що насправді мене ніщо не тримає в моїй старій квартирі. З цього можна було радіти, переживати відчуття, схоже на сп’яніння від незалежності; а я, навпаки, трохи злякався. Виходить, я зміг прожити сорок років і за увесь цей час не прив’язатися до жодного предмета. На все про все в мене було два костюми, які я носив по черзі. Книги? Так, у мене були книги. Але в разі потреби я міг їх знову купити. У мене не було ні раритетних, ні дорогих видань. У житті я мав багато жінок, але ні фотографій, ні листів у мене не залишилось. Не було й моїх власних фотографій: я не пам’ятав, яким був у п’ятнадцять, двадцять та тридцять років. Не було по-справжньому особистих документів: моя особистість легко вміщалася в картонну стандартну папку. Неправильно вважати, що кожна людина унікальна, що в кожній є якась особливість, замінити яку неможливо. У всякому разі в мене не було ані сліду моєї унікальності. Дарма люди шукають у себе індивідуальні риси характеру, особливу долю. Думка про людську неповторність абсурдна. «Ми пам’ятаємо наше життя, — висловив думку Шопенгауер, — дещо більше, аніж зміст колись прочитаного роману». Його правда, всього лише трохи більше.

5

Протягом другої половини червня у Валері знову з’явилася купа роботи; спілкуючись з представниками багатьох країн, через різницю в часі їй здавалося, що працювала цілу добу. На вулиці чимдуж теплішало, літо обіцяло бути чудовим. Але ми не квапилися цим скористатись. Після роботи я полюбляв зробити круг і забігти за покупками до «Братів Танг», відтепер я всіляко намагався прилучитися до азіатської кухні. Але для мене це було надто важко. Слід було знайти нову пропорцію між інгредієнтами, засвоїти особливий спосіб нарізати овочі. Це був абсолютно інший менталітет. Зрештою я перейшов на італійську кухню, яка була мені більш звичною. Ніколи не думав, що буду отримувати задоволення від процесу приготування їжі. Свята любов!

У п’ятдесятому уроці соціолог Огюст Конт заперечує «такий дивний метафізичний розлад», через який сім’я впливає на тип суспільства. «Домашній союз, — писав він, — заснований головним чином на прихильності та визнанні, самим своїм існуванням призначений передусім дня безпосереднього задоволення наших інстинктів незалежно від осмисленого прагнення активно й безупинно співпрацювати заради якоїсь мети, а не тільки для того, щоб налагодити таку співпрацю. Коли, на жаль, єдиною ланкою, що зв’язує подружжя, залишається розподіл роботи по господарству, домашній союз двох переростає у просту громадську асоціацію, а нерідко навіть розпадається». У конторі я продовжував працювати, не надриваючись. Проте займався двома-трьома важливими виставками; особливих проблем чи складнощів вони не становили. Працювати в конторі зовсім неважко, досить бути трохи охайним та пунктуальним, уміти швидко приймати рішення і реалізувати їх. Я незабаром зрозумів, що не так уже й важливо приймати правильні рішення, у більшості випадків необхідно пропонувати бодай якісь рішення, але швидко; це справедливо принаймні для державних установ. Одні артистичні проекти (зазвичай через брак якихось відомостей) я відкидав, але схвалював інші. Жодного разу за десять років я не просив надати мені додаткову інформацію і в принципі не відчував через це жодних докорів сумління. У глибині душі я не дуже поважав сучасний артистичний бомонд. Більшість митців, яких я знав, поводились точнісінько так, як успішні бізнесмени', вони пильно стежили за станом ринку, новими можливостями і намагалися швидко знайти нову нішу й своє місце в ній. Як і інші бізнесмени, вони закінчили ті самі інститути, тобто вони були зроблені з того ж тіста. Втім, різниця все ж таки між ними була: у сфері мистецтв премія за винахід була значно вищою, ніж у будь-якому іншому секторі економіки; до речі, митці часто працювали командою чи групою на відміну від бізнесменів, самотніх створінь, яких оточують лише суцільні вороги: акціонери завжди готові лизати їм зад, а вищі керівники — зрадити. Але надто рідко у проектах митців, з якими я мав справу, відчувалась внутрішня потреба автора суто в такому проекті. Наприкінці червня, на превеликий подив Марі-Жан, успішно пройшла виставка Бертрана Бредана, яку я заповзято підтримував із самого початку. Вона вже звикла до мого прохолодного ставлення до роботи. Та, відверто кажучи, її теж обурювали проекти такого роду. Митець був уже немолодий, сорока трьох років, фізично трохи виснажений. Він нагадував п’яного поета з фільму «Жандарм із Сен-Тропе». Про нього дізнались лише після того, як він згноїв м’ясо в жіночих трусиках і вирощував мух у власних екскрементах, а потім запускав їх літати по виставочній залі. Великого успіху він не мав, до жодних великих груп не належав. Отож уперто виробляв вже дещо застарілий треш[50]. У ньому я бачив справжність, але, мабуть, то була лишень справжність невдахи. Кожного разу його кидало з боку у бік. Останній проект був ще гірший за попередні — або кращий, це дивлячись з якого боку підходити. Він зняв фільм про подальшу долю трупів людей, які за життя погодилися віддати своє тіло науці, наприклад, служити об’єктом тренувань розтину у медичних інститутах. Серед глядачів повинні були постійно знаходитися кілька звичайно одягнених справжніх студентів, які час від часу мали показувати відрізані руки чи вийняті із зіниць очі. Тобто вони повинні були жартувати так, як згідно з різними легендами полюбляють жартувати студенти-медики. Запросивши на виставку Валері, я зрозумів, що припустився невиправної помилки. Вона надто втомилась від важкого трудового дня. На диво, прийшло багато людей, серед яких можна було помітити визначні особистості: чи це, бува, не початок світлої смуги для Бертрана Бредана? За півгодини Валері все набридло і вона попросила мене поїхати звідси. Якийсь молодик зупинився перед нею, тримаючи в руках відрізаний член з волосатими яєчками. Вона з огидою відвернулася, тягнучи мене до виходу. Ми розташувались у кав’ярні «Бобур».

Через півгодини сюди увійшов Бертран Бредан у супроводі кількох дівчат, знайомих мені, та інших прихильників, серед яких я упізнав директора відділу меценатства та допомоги Депозитно-ощадної каси. Усі вони влаштувалися за сусіднім столиком; мені не залишалось нічого іншого, як привітатись з ними. Бредан був без сумніву радий бачити мене. Цього вечора я йому справді добре допоміг. Розмова затягувалась, Валері теж підсіла за наш столик. Не знаю, хто запропонував піти випити по чарці до «Барбару», мабуть, сам Бредан. Дарма я погодився. Існує чимало клубів, де було прийнято мінятись статевими партнерами з метою включення до своєї шоу-програми щотижневої садо-мазохічної вечірки. Згодом всі вони зазнавали невдачі та банкрутували. Але «Барбар», починаючи від самісінького відкриття, був призначений виключно для садо-мазохічних розваг і завжди був повен відвідувачів. Тут не питали на вході якихось спеціальних запрошень, ну, хіба що на деякі вечірки. Наскільки мені було відомо, садо-мазохісти — народ специфічний. Вони не зазнають жодного задоволення від традиційного сексу і не відвідують класичні оргії.

Біля входу жінка років п’ятдесяти з рум’яним обличчям у наручниках та з кляпом у роті металася у тісній клітці. Придивившись, я побачив, що вона була прив’язана металевими ланцюгами до ґрат. З одягу на ній був лише корсет із штучної шкіри, на який важко спадали величезні в’ялі груди. За місцевими традиціями, це була рабиня, яку хазяїн протягом вечора мав виставляти на аукціоні. Здавалося, така перспектива не надто її приваблювала. Я помітив, як вона активно вертілася, намагаючись приховати свої сідниці, вкрай уражені целюлітом. Проте це їй анітрохи не вдавалося, клітка була відкрита з чотирьох боків. Мабуть, таким чином вона заробляє собі на життя; мені було відомо, що себе можна тимчасово здати в оренду, як раба за гонорар від однієї до двох тисяч франків за вечір. Мені також здалося, що вона — пішак, як телефоністка у відділі соціального захисту, яка виконувала свою небажану роботу, щоб наприкінці місяця звести кінці з кінцями. У приміщенні був лише один вільний столик, та й той біля входу в першу залу тортур. Тільки-но ми влаштувались, як до нас на чотирьох «лапах» підскочив абсолютно лисий череватий чоловік у костюмі-трійці, якого на повідку вела чорнява хазяйка з оголеними сідницями. Біля нашого столика вона зупинилась, звеліла тому стати на дві ноги. Чоловік підкорився. Тоді та дістала зі своєї сумки металеві щипці. Груди в нього були досить жирні і надто повні як для чоловіка. Вона здавила щипцями його червонуваті соски. Він скорчився від болю. Тоді вона знову потягла за поводок: він опустився на чотири кінцівки і підтюпцем почвалав за нею. Бліді у приглушеному світлі складки на його животі тряслися в різні боки. Я замовив собі віскі, Валері — помаранчевий сік. Вона відчужено дивилася на стіл, не помічаючи, що робиться довкола неї, і не брала участі у загальній розмові. Мажорі та Жералдін, дві дівчини, яких я знав із Делегації митців, вели себе дуже жваво. «Погана вечірка, — поскаржився Бредан. — Надто спокійна…» Він пояснив, що іноді клієнти вставляли собі голки в яєчка чи головку члена. Одного разу йому навіть пощастило бачити, як хазяйка кліщами вирвала якомусь типу ніготь. Валері з огидою аж підскочила.

— Я вважаю все це абсолютно гидким, — майже вигукнула вона, не маючи більше сил стримувати себе.

— Чому це «гидким»? — запротестувала Жералдін. — Коли згодні обидві сторони, я не бачу в цьому проблеми. Це просто контракт, ось і все.

— Я не вважаю, що можна добровільно погодитися на приниження та страждання. А навіть якщо й так, мені це не здається досить цікавим.

Валері по-справжньому рознервувалась. Я хотів перевести розмову на палестино-ізраїльський конфлікт, але раптом усвідомив, що чхати я хотів на думку цих дівах. Навіть якщо вони перестануть мені телефонувати, у мене просто буде менше роботи.

— Так, мені теж ці люди огидні, — підлив я масла у вогонь. І додав дещо тихіше: — І ви теж…

Жеральдін не почула або зробила вигляд, що не почула.

— Якщо я, повнолітня людина, добровільно погоджуюся на таке, аби реалізувати мої фантазії — страждати й пізнати мазохіський бік моєї сексуальності, то я не бачу причин, які б могли мені перешкодити. Ми живемо в демократичній країні… — Вона теж нервувала, чого доброго, вона ще згадає про права людини.

При згадці про «демократичну країну» Бредан кинув на неї дещо презирливий погляд; він повернувся до Валері.

— Ваша правда… — похмуро мовив він. — Це абсолютна гидота. Коли я бачу, як хтось погоджується, щоб у нього вирвали кліщами ніготь, наср…и на нього і з'їсти потім лайно свого ката, я теж вважаю це огидним. Але саме огидний бік людини і цікавить мене.

Після невеликої паузи Валері спитала: «Чому?..»

— Не знаю, — просто відповів Бредан. — Я не вірю у прокляття, бо не визнаю жоден з його різновидів, а втім, у благословення я теж не вірю. Але я вважаю, що наблизившись до страждань та жорстокості, панування та рабства, ми торкаємось основної природи сексуальності. Вам так не здається?.. Тепер він звертався до мене. Ні, насправді я так не вважав. Жорстокість здавна притаманна людині, її можна зустріти у найпримітивніших народів: починаючи з перших кланових війн, переможці залишали життя деяким в’язням, щоб пізніше позбавити їх життя у нестерпних тортурах. Історія постійно повторювалась. І навіть тепер ніщо не змінилося: як тільки зовнішня або громадянська війна стирала межу між звичайними моральними цінностями, незалежно від кольору шкіри, народу, культури, завжди знаходились люди, готові віддатися радощам різанини, варварства та кровопролиття. Це вже незаперечно доведено, таке трапляється постійно і завжди, але в цьому немає нічого спільного з пошуками сексуального задоволення — теж дуже давнього й сильного відчуття. Одне слово, я не згоден. Але, як і завжди, я розумів, що сперечатися тут безглуздо.

«Підемо пройдемось», — запропонував Бредан, прикінчивши своє пиво. Ми всі пішли за ним у першу залу тортур. Це був склепінний підвал із штучного каменя. Голосно лунав орган, на звук якого накладалися вигуки проклятих та приречених. Я зауважив, що підсилювач працював на повну котушку; повсюди виднілися червоні плями, на стінах висіли маски та інструменти для тортур; обладнання, схоже, коштувало великих грошей. У просторій ніші висів лисий, майже знесилений тип. Його ноги були закріплені у дерев’яному пристрої, за допомогою якого він утримувався на відстані п’ятдесяти сантиметрів над підлогою з руками у наручниках, закріплених у стелі. Біля нього, одягнена в чорний латекс, чобітки та рукавички, ходила хазяйка. У руках вона тримала канчук із тонких ремінців, інкрустованих дорогоцінним камінням. Спочатку вона довго сікла його по сідницях. Повністю голий чоловік знаходився прямо напроти нас, від болю він несамовито кричав. Біля парочки зібралася невелика юрба. «Певно, вона знаходиться на другому рівні… — прошепотів мені на вухо Бредан. — Перший рівень — це, коли вона знаходиться при виді першої крові». Член та причандали нещасного бовталися взад-вперед у порожнечі. Хазяйка обійшла навколо нього, порилась у закріпленій на поясі сумочці, дістала звідти багато гаків, які вона поступово вставила йому в мошонку, кілька крапель крові при цьому пролилося на підлогу. Потім вона почала злегка хльоскати його по геніталіях. Це вже було занадто: якщо один із ремінців зачепиться за гачок, шкіра дітородного органу ризикувала порватись. Валері відвернулась і притулилась до мене. «Ходімо звідси, — благально мовила вона. — Ходімо, я тобі потім все поясню». Ми повернулися до бару. Інші настільки були захоплені видовищем, що навіть не помітили нашого зникнення. «Дівчина, яка хльоскала хлопця, — мовила вона стиха. — Я впізнала її. Ми бачилися лише один раз, але я впевнена, що це саме вона… Це Одрі, дружина Жан-Іва».

Ми відразу пішли звідти. В таксі Валері не могла вимовити ані слова. Всю дорогу вона просиділа нерухомо в повній прострації. Вона нічого не сказала і в ліфті та коридорі… Лише коли за нами зачинилися двері, вона обернулась до мене:

— Мішель… Ти не вважаєш, що я занадто старомодна?