Розділ «Частина друга Конкурентна перевага»

— Так і є, — спокійно відповів Еспітальє. — Наприклад, тільки в Китаї потенціал цього ринку просто вражає. У нас є знання, досвід та навички: лишень уявіть собі проекти зі створення готелів на зразок «Ібіс» чи «Формула 1» у масштабі всієї країни. Це… Як би вам краще пояснити… — він на якусь мить замислився, подивився в стелю, на стіл для засідань і знову перевів погляд на Жан-Іва. — «Орор» — непоказна група. Поль Дюбруль часто повторював, що головний секрет успіху в бізнесі — вчасно опинитися в потрібному місці. «Вчасно» означає не надто рано: дуже рідко справжні винахідники досягали максимального прибутку від своїх винаходів; саме так і вийшло з компанією Apple у її протиборстві з Microsoft. Але й не дуже пізно. Саме в цьому випадку скромність і допомогла нам. Коли ви розвиваєтесь у тіні, поступово і без скандалів, аж раптом ваші конкуренти прокидаються і сподіваються потягатись з вами, то в цьому разі їхні шанси мізерні: ваша територія надійно захищена, а ви маєте вирішальну конкурентну перевагу. Наша популярність не відповідає нашому реальному розмаху та могутності; за великим рахунком, це питання вибору.

Часи змінились, — знову зітхнувши, продовжував він. — Сьогодні всі знають, що ми — перші у світі. Тепер безглуздо та навіть небезпечно робити ставку на надмірну скромність. Така велика група, як «Орор», повинна мати добрий позитивний суспільний імідж. Професія туристичного бізнес-оператора дуже непогана, стала професія, яка гарантує постійний та високий прибуток. Але ж, як би це сказати?.. Це не така… цікава сфера для інших людей. Ми рідко розповідаємо про ділові мандрівки, нам це не цікаво та й непотрібно. Ми маємо дві можливості зміцнити, розвинути та удосконалити наш позитивний імідж, який склався у загальної маси населення: працювати безпосередньо як туроператор або розвивати мережу готелів-клубів для всіх. Діяльність туроператора надто далека від нашої основної сфери діяльності, але існують дуже стабільні компанії, які не проти змінити власника, і ми ледь не пішли цим шляхом. А потім трапилося «Ельдорадо», і ми вирішили придбати його.

— Я просто намагаюсь зрозуміти загальну мету, — уточнив Жан-Ів. — Ви надаєте більшу перевагу реальним результатам чи загальному іміджу?

— Складне питання, — Епістальє вагався, похитуючись на стільці. — Проблема «Орор» полягає в тому, що там дуже різнорідний склад акціонерів. До речі, саме через це в 1994 пішли чутки про нібито публічний продаж групи. Зараз я можу вас запевнити, — сказав він рішуче, — що вони не мали під собою жодного підґрунтя. А нині — тим паче: наш борг нульовий, і, крім того, жодна компанія світу, навіть не зайнята в туристичному бізнесі, не має достатньої моці, щоб перебрати на себе керівництво такою групою, як наша. Але ми дійсно, на відміну від «Нувель Фронтьєр», не маємо згуртованого складу акціонерів. Поль Дюбруль та Жерар Пелісон були в душі меншою мірою капіталістами, ніж підприємцями, дуже визначними підприємцями, одними з найвидатніших підприємців століття. Але вони не намагались власноруч контролювати склад акціонерів підприємства. Можливо, саме через це ми тепер і перебуваємо у досить делікатному становищі. І ви, і я знаємо, що іноді необхідно витрачати гроші на підтримку марки та іміджу. Це зміцнює стратегічну позицію групи, хоча не дає у найближчій перспективі фінансових дивідендів. Нам також добре відомо, що іноді треба підтримувати і збитковий сектор, бо ринок послуг у своїй масі неоднорідний, постійно оновлюється, а криза тим часом може й минути. Новій генерації акціонерів важко погодитися з таким підходом: теорія швидкого повернення вкладених інвестицій згубно діє на уми.

Він підняв руку, побачивши, що Жан-Ів хоче щось заперечити:

— Не думайте, наші акціонери зовсім не дурні. Вони добре розуміють, що такій мережі, як «Ельдорадо» у теперішньому контексті, неможливо досягти фінансової рівноваги за перший же рік, а може, навіть і за два роки. Але вже на третій рік вони дуже ретельно вивчать усі показники і швидко дійдуть певних висновків. Починаючи з цього моменту, навіть якщо ви матимете чудовий проект, який містить неймовірні перспективи, я вже нічого не зможу зробити.

Всі досить довго мовчали. Леген не рухався, ледь схиливши голову. Епістальє у сумніві почухав своє підборіддя. «Розумію», — врешті-решт мовив Жан-Ів. І за мить додав: «Я дам вам відповідь упродовж трьох днів».

3

Протягом наступних двох місяців я часто бачився з Валері. Здається навіть, що за винятком одного уїк-енду, що його вона провела у батьків, я її бачив щодня. Жан-Ів вирішив пристати на пропозицію групи «Орор»; вона також вирішила приєднатися до нього. Пам’ятаю, перше, що вона сказала мені з цього приводу: «За податковою шкалою я переходжу на шістдесят відсотків сплати податків». І справді, її заробітна плата збільшилася з сорока до сімдесяти п’яти тисяч франків на місяць; за вирахуванням податків сума вже не так вражала. На початку березня вона мала почати працювати на новому місці. Вона знала, що нова робота вимагатиме від неї чималих зусиль. А поки що в «Нувель Фронтьєр» все йшло, як і передбачалось: вони вже оголосили про свою відставку і спокійно передавали естафету своїм наступникам. Я радив Валері зробити економічні кроки, вкласти гроші в житлове будівництво чи ще кудись; проте насправді ми серйозно над цим не замислювались. Весна прийшла пізно, але це не мало значення. Пізніше, повертаючись у думках до цього щасливого періоду мого життя — життя з Валері, про який, як не дивно, у мене залишилось не так уже й багато спогадів, я дійшов висновку, що людина не створена для щастя. Для того щоб реально наблизитися до щастя, людина має змінитися, — змінитися саме фізично. З чим можна порівняти Бога? Звісно, з жіночою піхвою; або, можливо, з парою турецьких лазень. З чимось таким, під час чого можна відчути глас душі, бо тіло вже переситилось задоволенням та втіхами і занепокоєння для нього зараз не існує. Тепер я переконаний, що дух ще не народився. Але він повинен народитися, і пологи будуть важкими, хоча ми про них зараз маємо лише загальну й недостатню уяву. Коли я доводив Валері до оргазму, коли відчував, як тремтить її тіло під моїм, у мене іноді складалося враження, мінливе, але непереборне, що я підношусь на цілком новий рівень свідомості, у якому немає місця для зла. У такі хвилини, коли її тіло жадало насолоди, я відчував себе Богом, від волі якого залежать ясна погода та шторми. Це — первісна радість, незаперечна та ідеальна.

Іншу радість давала мені Валері. Надзвичайна лагідність, природна доброта — ось у чому була вона вся. Інколи, коли її робочий день затягувався — а таких днів мало ставати все більше, я відчував, як вона переживає, хвилюється, як це виснажує її нерви. Жодного разу вона не нагрубила мені, не влаштовувала скандалу. Ніколи я не помічав у неї тих нестерпних раптових нервових зривів, які часто-густо роблять бізнес з жінками таким виснажливим і патетичним. «У мене немає амбіцій, Мішелю, — часто повторювала вона. — Мені добре з тобою. Гадаю, ти — чоловік мого життя і за великим рахунком мені більше нічого не потрібно. А це неможливо. Треба прагнути більшого. Я — частинка марної системи, яка мені більше нічого не дає, але, на жаль, я не знаю, як з неї вирватися. Варто зупинитись на мить і замислитись, але ж я не знаю, коли в мене з’явиться час для цього».

Що ж до мене, то я щодалі працював менше; втім, я чітко виконував свою роботу. Я повертався додому, щоб мати час купити по дорозі щось на вечерю і встигнути на «Питання для чемпіона». Тепер я щоночі спав з Валері. Дивно, Марі-Жан не докоряла мені за все меншу професійну старанність. Вона любила свою роботу і була готова сама працювати більше. Схоже, передусім вона хотіла від мене ввічливості й люб’язності. І я був з нею люб’язний. Протягом усіх цих тижнів я також був такий. Коралове кольє, яке я привіз із Таїланду, їй дуже сподобалось, вона його носила щодня. Готовлячи документи для виставки, вона все частіше кидала на мене незвичні погляди, які було важко зрозуміти. Одного лютневого ранку — я дуже добре пам’ятаю цей день, мій день народження — вона відверто сказала мені: «Ти змінився, Мішелю… Не знаю… У тебе такий щасливий вигляд».

Її правда. Я був щасливий, я це пам’ятаю. Звісно, у житті повнісінько неминучих проблем, наприклад старіння і смерть. Проте, згадуючи ті кілька місяців, я можу впевнено стверджувати: щастя існує.

Жан-Ів не був щасливим. Це очевидно. Пам’ятаю, одного разу ми вечеряли втрьох, з Валері, звісно, в італійському, точніше, венеціанському шикарному ресторані. Він знав, що невдовзі ми повернемося додому й кохатимемось, та ще й з любов’ю. Я не знав, про що з ним розмовляти. Все, що можна було сказати, видавалось надто простим та очевидним. Певна річ, дружина не кохає його, мабуть, вона ніколи й нікого по-справжньому не кохала і вже ніколи не зможе. Це теж було зрозуміло. Йому просто не пощастило. Людські стосунки не така вже складна річ, як про них розказують. Часто вони бувають нерозв’язними, але щоб складними — досить рідко. Звісно, зараз йому необхідно розвестися: це нелегко, але йому вкрай треба це зробити. Що я міг йому ще сказати? Тема була вичерпаною ще до кінця antipasti.[46]

Потім вони з Валері перейшли до обговорювання своєї професійної кар’єри у групі «Орор»: у них уже існували ідеї щодо пожвавлення діяльності «Ельдорадо». Вони виглядали такими розумними, компетентними, визнаними у своєму професійному середовищі, тож не мали права на помилку. Невдача на цій новій посаді не означала кінця кар’єри: Жан-Іву було тридцять п’ять, Валері — двадцять вісім. Певно, їм дадуть ще один шанс. Проте не забудуть про цей перший невірний крок, і вони будуть змушені починати зі значно нижчого рівня. У нашому суспільстві головним інтересом у роботі є заробітна плата та інші матеріальні переваги; престиж та честь професії відтепер займають значно скромніші позиції. Разом з тим, існує система прогресивного оподаткування, яка дозволяє виживати до певної міри шкідливим і марним неукам, до яких можна віднести і мене. Отже, ми живемо за законами змішаної економіки, яка поступово наближається до чіткого лібералізму, що мало-помалу сприятиме подоланню упередження проти сладних відсотків під позику та грошей взагалі, які ще існують у колишніх католицьких країнах. Внаслідок такого розвитку вони не отримають жодної реальної переваги. Деякі молоді випускники Вищої школи економіки, набагато молодші за Жан-Іва, ба навіть ще студенти, вдаватимуться до біржових спекуляцій, не намагаючись знайти собі роботу. Вони мають комп’ютери, підключені до Інтернету, сучасні програми відслідковування стану ринку. Досить часто вони збиратимуться групами, щоб вирішити, куди вкладати більш серйозні гроші. Вони зживуться з комп’ютером, цілодобово змінюючи один одного, і ніколи не братимуть відпусток. Їх глобальна мета буде аж надто простою: ще до тридцяти років стати мільярдерами.

Жан-Ів і Валері належали до проміжної генерації. Їм було ще важко уявити собі можливість кар’єри поза межами підприємства чи державного сектора економіки; дещо старший за них, я знаходився майже в такому ж становищі. Ми всі загрузли в соціальній системі, наче комахи у бурштиновому моноліті. Дороги назад у нас вже не було.

Вранці першого березня Валері та Жан-Ів офіційно стали до виконання своїх обов’язків у групі «Орор». На понеділок четвертого березня було заплановане засідання з основними керівниками, які працювали над проектом «Ельдорадо». Генеральна дирекція замовила в досить визнаної контори з вивчення соціології поведінки «Профіль» перспективне дослідження щодо майбутнього курортів.

Вперше потрапивши до залу засідань на двадцять третьому поверсі, Жан-Ів був уражений. На зустріч прийшло чоловік двадцять. Всі вони так чи інакше працювали у групі «Орор». А відтепер саме йому належить керувати цією групою людей. Валері відразу сіла зліва від нього. Протягом вихідних довелося вивчати папери: він уже знав імена кожного з присутніх, їхні професійні обов’язки, минулий досвід. Однак не міг побороти легке відчуття тривоги. Над Есоном збирались хмари. Коли Поль Дюбруль та Жерар Пелісон вирішили збудувати свій офіс в Еврі, вони робили ставку на низьку вартість землі, близькість до автостради на південь та до аеропорту Орлі. На той час тут було спокійне передмістя. Сьогодні рівень злочинності в навколишніх кварталах став найвищим у всій Франції. Щотижня фіксувались напади на автобуси, машини жандармерії, вантажівки пожежних. Навіть точну кількість таких нападів та пограбувань було важко назвати. За деякими підрахунками, щоб отримати дійсну уяву про справжній стан речей, треба помножити на п’ять кількість усіх поданих позовів. Приміщення підприємства цілодобово пильнувала команда озброєних охоронців. Внутрішній циркуляр рекомендував з певної години доби уникати користування громадським транспортом. Для працівників, які довго затримувалися на роботі і не мали власного автомобіля, керівництво групи уклало угоду з компанією таксомоторів стосовно особливих сталих тарифів.

Коли прийшов Ліндсей Лагарріг, спеціаліст із соціології поведінки, Жан-Ів нарешті відчув себе на знайомій території. Хлопцю ледь виповнилося тридцять років. Високий лоб, волосся зав’язане стрічкою на потилиці… На ньому був спортивний костюм «Адідас», футболка «Прада» та порвані кросівки «Найк»; тобто він виглядав цілком схожим на соціолога з людської поведінки. Спочатку він роздав усім по тонкій папці, основним змістом якої були графіки зі стрілочками та кружечками. Крім цих папок, у його портфелі більше нічого не було. Перша сторінка була копією обкладинки журналу «Нувель Обсерватор», а саме передовицею спецвипуску під назвою «Мандрувати по-іншому», повністю присвяченого літньому відпочинку.

«До 2000 року, — голосно почав читати Лагарріг, — масовий туризм уже віджив своє. Люди розглядають подорожі з точки зору самореалізації, але не відкидаючи етичних мотивів». Абзац, яким розпочиналась стаття, здавався йому характерною ілюстрацією сучасних змін на ринку відпочинку. Він кілька хвилин говорив на цю тему, потім попросив присутніх зосередити увагу на наступних фразах; «У 2000 році людей більше влаштовуватиме туризм, у якому вони відчуватимуть прагнення поважати інших. Нам, багатим людям, вже хочется мандрувати не тільки заради задоволення своїх власних егоїстичних бажань, але й щоб продемонструвати певну форму солідарності».

— Скільки ми заплатили цьому хмирю за таке дослідження? — тихо спитав Жан-Ів Валері.