Розділ «Частина друга Конкурентна перевага»

— У тобі справді прорізається талант стратега…

Попри все, стурбованість охопила й мене. Валері знову працювала до глибокого вечора і дуже рідко поверталася додому до дев’ятої. Мабуть, слід бути більш обачним і придбати зброю. У мене був один знайомий, брат митця, якому я два роки тому організовував виставку. Він був не з нашого середовища і встиг провернути кілька афер. Це був скоріше винахідник, пройда. Нещодавно він стверджував у розмові з братом, що винайшов засіб торгувати новими посвідченнями особи, які нібито було неможливо підробити.

— Навіть чути про це не хочу, — негайно відповіла Валері. — Мені нічого не загрожує: вдень я ніколи не виходжу за територію компанії, а ввечері завжди у будь-який час повертаюсь на машині.

— А світлофори?

— Між офісом «Орор» та виїздом на автостраду встановлений лише один світлофор. Потім я проїжджаю Порт д’Італі — і майже відразу вдома, а в нашому районі цілком безпечно.

Дійсно: у Китайському кварталі дуже мало випадків нападів чи пограбувань. Я не знав, як вони це роблять: мабуть, у них повсюди очі та вуха, свої стукачі. Нас вони вичислили відразу ж після нашого переїзду; з нами регулярно віталися близько двадцяти незнайомих людей. Європейці вкрай рідко оселяються тут. У нашому домі їх було дуже мало. Іноді здавалось, що намальовані від руки плакати китайською запрошували на збори чи свята; але ж які збори? Які свята? Можна роками жити серед китайців та так і не зрозуміти їх стиль життя.

Я все ж таки зателефонував своєму знайомому, який пообіцяв навести відповідні довідки і передзвонити мені через два дні. Я міг розраховувати на пістолет у доброму стані за десять тисяч франків, включаючи запас патронів. Його треба було тільки регулярно чистити для підтримки в робочому стані. Я знову поговорив про це з Валері. Вона категорично відмовилась. «Я не зможу, — відповіла вона. — У мене не вистачить хоробрості вистрелити». — «Навіть, якщо тобі загрожуватиме смертельна небезпека?» Вона кивнула. «Ні… — повторила знову. — Це неможливо». Більше я не наполягав. «У дитинстві, — розповіла вона мені пізніше, — я не могла навіть курку вбити». Відверто кажучи, я теж. Але чоловікові мені здавалося, це зробити легше.

Цікаво, але сам я не боявся. Щоправда, я не часто спілкувався з цими варварськими ордами. Хіба що випадково, за обідом чи на ринку, де постійно чергували сили правопорядку (поліцейські, сили самооборони, дружинники, яким платила асоціація комерсантів) і будь-яка небезпека виключалась навіть теоретично. То ж я ходив поміж заспокійливих уніформ, відчуваючи себе мов в Туарі[68]. Я знав, коли б такі заходи не проводились, я став би нехай нецікавою, але легкою здобиччю; лише умовно моя форма чиновника середнього масштабу не могла спокусити нападників. Я теж зі свого боку не відчував ніякої симпатії до молоді — вихідців із неблагополучного середовища. Я їх не розумів і навіть не намагався зрозуміти, не розділяв їх пристрасних цінностей. У мене ніколи не було бажання мати престижний «Ролекс», «Найк» чи останню модель БМВ, ніколи не міг зрозуміти різницю між товарами різних провідних фірм-виробників. Для решти світу я був відсталим, і я це добре усвідомлював. Я був у меншості, отже, для всіх моя позиція була помилкою. Вважалось, може і не безпідставно, що існує суттєва різниця між сорочками від Ів Сен Лорана та всіма іншими сорочками, між мокасинами від Гуччі та взуттям від Андре. Але, на жаль, я не бачив цієї різниці. Йшлося про моє власне бачення, яке я не вмів чітко сформулювати, щоб переконати решту світу. Чи просять сліпого стати експертом у галузі постімпресіоністського живопису? Через свою мимовільну сліпоту я опинився поза живою людською реальністю, досить міцною, щоб викликати фанатичну відданість та злочини. Крізь свої напівдикі інстинкти ця молодь, певно, відчувала, що існує світ прекрасного; її бажання похвальні, чітко відповідають соціальним нормам. Варто було лише підправити неадекватну форму їх вираження.

Проте якщо добре поміркувати, то треба визнати, що Валері та Марі-Жан — єдині більш-менш постійні жінки в моєму житті, котрі виявляли повну байдужість до сорочок від Кеизо та сумок Прада. Наскільки я знаю, вони купували товари будь-якої марки. Жан-Ів, який серед моїх знайомих отримував найбільшу зарплатню, здебільшого обирав теніску «Лакост», але робив це майже машинально, за давньою звичкою, навіть не перевіряючи, чи не обійшли його улюблену марку конкуренти. Деякі співробітники Міністерства культури, яких я знав лише в обличчя (якщо так можна сказати, бо я постійно забував їх імена, посади та зовнішній вигляд), купували ексклюзивні речі; але їх «авторами», як правило, завжди були молоді і нікому не відомі митці, творіння яких продавались у якомусь одному на весь Париж бутіку. Я знав, що, коли останні досягнуть більш значних успіхів і піднімуть ціни, вони, не вагаючись, перестануть це робити.

Престиж товарів фірм «Найк», «Адідас» та Армані, Вюїттона був 'незаперечним; я завжди переконувався в цьому, гортаючи фінансові сторінки «Фігаро». Але хто ще, крім молоді з міських околиць, забезпечував цим маркам такий шалений успіх? Хіба що існували ще верстви населення, про які я зовсім не знав. Або це відбувалося за рахунок деяких класів країн третього світу, що збагатилися останнім часом. Я мало поїздив, небагато пережив; я дедалі краще усвідомлював, що нічого не тямлю в сучасному світі.

Двадцять сьомого вересня відбулася нарада з керівниками одинадцятьох курортних містечок «Ельдорадо», які спеціально приїхали для цього в Еврі. То була звичайна нарада, яка відбувалась один раз на рік, завжди в один і той же час. Підбивалися підсумки літнього сезону та обговорювались можливі варіанти вдосконалення роботи. Але цього разу були і деякі особливості. По-перше, мали змінитися хазяї трьох містечок — уже був укладений контракт з «Некерманном». Крім того, керівники чотирьох із восьми клубів, що залишились, тих клубів, які змінювали назву на «Афродіту», мали підготуватися до звільнення половини персоналу.

Валері не була присутня на нараді. Вона зустрічалася з представником «Італтреву», щоб показати йому проект.

Італійський ринок набагато роздрібленіший, ніж ринок Північної Європи: незважаючи на те, що «Італтрев» є його безперечним лідером, фінансова міць не становила і десятої частки «TUI». Проте угода з ним могла забезпечити додаткових корисних клієнтів.

Вона повернулася о сьомій вечора. Жан-Ів був один у своєму офісі; нарада щойно завершилася.

— Як вони відреагували?

— Погано. І їх, до речі, можна зрозуміти. Мабуть, вони відчувають себе у ролі обвинувачуваних.

— Ти хочеш замінити керівників клубів?

— Це зовсім новий проект; краще розпочинати його з новою командою.

Його голос був дуже спокійний. Валері здивовано подивилась на нього: останнім часом він став більш упевненим та жорстким.

— Тепер я переконаний, що ми виграємо. У перерві наради я поговорив віч-на-віч з директором містечка Бока Чіка в Сан-Домінго. Мені було цікаво, як йому вдається домагатись дев’яностовідсоткового заповнення готелю у будь-яку пору року. Він почав хитрувати, збентежився, почав говорити про командну роботу. Зрештою я прямо спитав, чи дозволяє він дівчатам підійматись у кімнати клієнтів. Мені коштувало надзвичайних зусиль примусити його зізнатися в цьому, він боявся штрафних санкцій. Мені довелося сказати, що мене це анітрохи не бентежить і ба, навіть навпаки, ця ініціатива здається мені вартою уваги. Тоді він і зізнався. Він вважав за дурість, коли клієнти вимушені були йти за два кілометри і знімати там номери, часто-густо без води, ризикуючи натрапити на аферистів, а вони могли забезпечити їм повний комфорт безпосередньо на місці. Я поздоровив його і пообіцяв, що він збереже свою посаду, навіть якщо він буде одним з усіх.