Розділ «Частина друга Конкурентна перевага»

— Саме це ти пояснювала мені, стверджуючи, що в основі капіталізму лежить постійна війна, одвічна боротьба, яка ніколи не припиняється.

— Так, — невпевнено відповіла вона. — Але не обов’язково одні й ті ж люди повинні боротися.

Злетіла чайка, набрала висоту і взяла курс на океан. У цій частині пляжу ми були майже самі. Дінар справді був дуже спокійним курортним містечком, принаймні у цю пору року. До нас підбіг лабрадор, обнюхав, а потім потрюхикав назад дорогою; хазяїна я не помітив.

— Клянусь, — жваво повторила вона. — Якщо все піде так, як ми очікуємо, проект можна буде поширити на інші країни. Тільки в Латинській Америці існують Бразилія, Венесуела, Коста-Рика. А втім, неважко буде відкрити клуби в Камеруні, Мозамбіку, на Мадагаскарі, Сейшелах. В Азії теж безліч можливостей: Китай, В’єтнам, Камбоджа. За два-три роки ми станемо безперечними лідерами, справжніми авторитетами в цій галузі. Ніхто навіть не наважиться вступити на цей ринок: цього разу у нас буде власна конкурентна перевага.

Я нічого не відповів, та мені й не було чого відповідати. Зрештою, це була моя ідея. Починався приплив. Ноги тонули в мокрому піску, наші сліди відразу ж зникали під натиском океану.

— До того ж, — додала вона, — цього разу ми вимагатимемо по-справжньому великий пакет акцій. Якщо ми доможемося успіху, вони нам не відмовлять. Маючи акції, можна багато чого досягти і вже не так інтенсивно боротися. Хай інші б’ються замість нас.

Вона замовкла, невпевнено подивилась на мене. В її словах була своя логіка. Потроху підіймався вітер; я встиг зголодніти. Страви в готельному ресторані були чудові: свіжі морепродукти, різні ароматні рибні делікатеси. Ступаючи по мокрому піску, ми пішли назад.

— У мене є гроші, — раптом сказав я. — Не забувай, у мене є гроші.

Вона зупинилась і здивовано подивилась на мене; я й сам не збирався казати те, що вимовив.

— Я знаю, що тепер не прийнято бути жінкою на утриманні, — продовжував я, трохи зніяковіло, — але ж ми не повинні бути як усі.

Вона спокійно подивилась мені у вічі.

— Коли ти отримаєш гроші за будинок, у тебе буде максимум три мільйони франків… — сказала вона.

— Так, трохи менше.

— Цього недостатньо. Необхідне ще невелике поповнення. — Вона знову рушила до готелю. Тривалий час Валері мовчала і тільки коли ми заходили до яскраво освітленого ресторану сказала: «Ти маєш мені довіряти…»

Після вечері, перед тим як піти на вокзал, ми зайшли до батьків Валері. У неї знову мала з'явитися купа роботи, пояснила їм вона; мабуть, до Різдва вже не зможе приїхати. Батько подивився на неї з покірною усмішкою. «Яка гарна дівчина, — подумав я, — любляча та уважна; вона також неймовірно чуттєва коханка, лагідна і безстрашна. Її ноги з чистого золота, які здіймаються вверх, мов колони ієрусалимського храму». Я все ще питав себе, що ж такого я зробив, що доля послала мені Валері. Мабуть, нічого. Світ змінюється, я це бачу, емпірично і щиро я лише можу констатувати цей факт.

12

Наприкінці жовтня помер батько Жан-Іва. Одрі не захотіла їхати з ним на похорон. Втім, він очікував на таку відповідь і попросив її поїхати лише із принципу. Похорон був скромний: Жан-Ів був єдиною дитиною в сім’ї, прийдуть якісь родичі, справжніх друзів у нього не було. Батько мав право на декілька рядків некрологу в бюлетені колишніх студентів Вищої школи мистецтв та техніки — і все. Коло замкнеться, останнім часом він майже ні з ким не бачився. Жан-Ів так і не зрозумів, чому батько, цей до кісток сільський мешканець, вирішив після виходу на пенсію переїхати у цей непримітний регіон, адже в нього тут навіть родичів не було. З того боку останній слід такого собі мазохізму, який супроводжував його протягом усього життя. Блискуче завершивши навчання, він застряг на нудній кар’єрі інженера. Хоча він завжди мріяв про дочку, врешті-решт задовольнився лише однією дитиною, щоб, як він казав, зосередитися на її вихованні та освіті; такий аргумент не витримував жодної критики — батько дуже добре заробляв. Здавалося, він просто звик до своєї дружини, але по-справжньому не любив її. Мабуть, пишався успіхами сина на роботі, але, чесно кажучи, ніколи не говорив на цю тему. У нього не було ані хоббі, ані улюблених розваг, щоправда, не беручи до уваги розведення кролів та розв’язування кросвордів у «Репюблік дю Сантр-Уест». Даремно вважають, що кожна людина має таємну пристрасть, якусь загадку, уразливе місце; якщо б батькові Жан-Іва довелося робити найінтимніші зізнання, розповідати про те, що значить для нього життя, мабуть, він міг би сказати лише про легке розчарування. Жан-Ів пам’ятав, як він часто повторював свою улюблену фразу: «Старіємо». Ці слова найкраще визначають увесь його життєвий досвід.

Його мати показувала всім свій траур — все ж таки вони прожили разом усе життя, — але насправді не виглядала надто засмученою. «Він сильно здав…» — прокоментувала вона. Причина смерті була такою незрозумілою, що можна було навіть говорити про загальну втомленість, навіть розчарування життям. «Його вже ніщо не цікавило…» — додала вона. Майже такою була її похоронна прощальна промова.

Усі, звісно, помітили відсутність Одрі, але мати Жан-Іва вирішила утриматися від публічного зауваження під час церемонії. Вечеря була дуже скромною — втім, вона ніколи не була вмілою куховаркою. Він добре знав, що рано чи пізно вона торкнеться цієї теми. Враховуючи обставини, втекти було проблематично, наприклад, включивши телевізор, як це зазвичай робиться. Його мати закінчила прибирати посуд, потім, поклавши лікті на стіл, знову сіла напроти нього.

— Як твої справи з дружиною?