Розділ «КНИГА ПЕРША»

— Інша рука, яку я пришив. Їх багато залишилося після битви. Корабель втратив 42 відсотки екіпажу, і я вже нарізався, напилявся і напришивався, мушу тобі зізнатися.

Упав останній виток бинта, і піхотинці ахнули від захвату.

— Слухай, яка чудова могутня рука!

— Зроби нею що-небудь.

— А який гарний шов на плечі — на диво акуратні стібкиї

— Скільки м’язів: розвинені й довгі, не те що на іншій — маленькі й короткі.

— Довша й темніша — який чудовий колір шкіри!

— Це рука Тембо! — завив Білл. — Заберіть її!

Він сахнувся від неї, але рука рушила за ним. Його знову посадили на подушках.

— Ти щасливчик, Білле. Отримав таку гарну руку. До того ж, руку твого товариша.

— Ми знаємо — він хотів, щоб вона належала тобі.

— У тебе тепер є те, що завжди нагадуватиме тобі про нього.

Це й справді була непогана рука. Білл зігнув її і поворушив пальцями, усе ще підозріливе давлячись на неї. Здавалося, все було гаразд. Він випростав її, схопив одного солдата за лікоть і стис. Білл відчув, як затріщали його кістки — бідолаха зойкнув і засіпався. Білл пильніше глянув на руку і раптом вигукнув:

— Ти, дурний костоправе! Гозячий лікарю! Це ж права рука!

— Ну, права — то й що?

— Але ж ти відрізав мені ліву руку! Тепер у мене дві праві руки…

— Послухай, лівих рук не вистачало. Я не чудотворець. Я зробив усе що міг, а ти ще скаржишся. Радій, що не пришив тобі ногу. А може, краще було пришити тобі…

— Це гарна рука, Білле, — мовив солдат, який потирав свій щойно потиснений лікоть. — Ти щасливчик. Тепер ти можеш віддавати честь будь-якої рукою, ніхто, окрім тебе, не здатен на таке.

— Твоя правда, — покірно сказав Білл. — Я й не подумав про це. Дійсно, я дуже щасливий.

Він спробував віддати честь своєю ліво-правою рукою — лікоть черконув йому по грудях, а кінчики пальців торкнулися брови. Усі піхотинці виструнчилися і теж віддали честь. Прочинилися двері, і з’явилася голова офіцера.