Розділ «Аяна»

Я й уявити собі не міг, що коли-небудь зважуся розповісти цю історію. І жінка мені не радила, казала, що ніхто не повірить, а я завдам собі лишень зайвого клопоту. Насправді вона, звісно, мала на увазі, що клопіт спіткає її.

— А як же Ралф і Труді? — перепитав я її. — Вони так само були там, усе бачили.

— Труді накаже йому тримати язика за зубами, — відповіла Рут. — А твого брата довго переконувати не треба.

Це таки правда. На той час Ралф був директором управління №43 шкільної адміністрації Нью-Гемпширу, а найменше, чого міг бажати бюрократ департаменту освіти маленького штату, — це стати героєм випуску новин, а саме прикінцевого їх блоку, де зазвичай повідомляють про НЛО над містом Фенікс або про якогось койота, що вміє рахувати до десяти. Крім того, чудесна історія нікуди не годиться без чудотворця, а Аяна зникла.

Але моя дружина тепер мертва — її майже миттєво вбив інфаркт, коли вона летіла до Колорадо, щоб допомогти там дітям з нашим першим онучком. (Так мені, принаймні, повідомили представники авіакомпанії, хоча в наші дні їм навіть багаж не варто довіряти). Мій брат Ралф помер також — інсульт під час гри в гольф у турнірі ветеранів «Золотий вік», — а Труді з’їхала з глузду. Батька мого нема давно, був би живий, уже відзначив би столітній ювілей. Я тепер залишився сам-один, отже, розповім ту історію. Історія ця неймовірна, Рут мала рацію, і в будь-якому разі вона нічого не означає — з чудесами завжди так, окрім хіба що для ненормальних, які вбачають чудеса повсюди. Але історія цікава. І вона правдива. Ми всі це бачили на власні очі.

Мій батько помирав від раку підшлункової залози. Гадаю, про людей можна багато взнати цікавого, чуючи, що вони кажуть про подібні ситуації (і той факт, що я називаю це «подібною ситуацією», либонь, доповість вам дещо про вашого оповідача, який усе життя вчив англійській мові хлопчиків та дівчаток, чиїми найважчими проблемами зі здоров’ям були прищі та спортивні травми).

Ралф сказав:

— Його мандрівка вже майже скінчилася.

Моя зведена сестра Труді сказала:

— Чималенько він спізнив.

Мені на мить почулося, ніби вона промовила «спізнав». Але від неї такої поетичності у виразах годі було очікувати, як би мені того не хотілося.

Рут сказала:

— Він уже йде на посадку.

Я не промовив «хай би вже», хоча подумав саме це. Бо він дуже страждав. Це було двадцять п’ять років тому, у 1982-му, коли страждання вважались цілком прийнятними на останніх стадіях раку. Пам’ятаю, років через десять-дванадцять після того я десь вичитав, що більшість хворих на рак відходять тишком тільки тому, що вже не мають сил стогнати і плакати.

І мені так виразно згадалася палата, де лежав мій змучений батько, що я тоді сховався до туалету, де вкляк перед унітазом з відчуттям, що ось-ось почну блювати.

Хоча батько насправді помер чотирма роками пізніше, у 1986-му. Він уже перебував на штучній підтримці, але добив його тоді не рак підшлункової. Він подавився на смерть куснем м’яса.

Дон «Док» Джентрі та його дружина Бернадет — мої батько й матір — переїхали, вийшовши на пенсію, до передмістя Форд Сіті, неподалік Пітсбурга. Після того як дружина померла, Док збирався переїхати до Флориди, але, зваживши свої статки, вирішив залишитися у Пенсільванії. З діагнозом рак він недовгий час перебував у шпиталі, де пояснював кожному, що його прізвисько Док походить із тих часів, коли він багато років працював ветеринаром. Після того як він повідомив це всім, хто хотів його слухати, його виписали додому помирати, ось тоді до Форд Сіті з’їхалися попрощатися з ним рештки нашої родини: Ралф, Труді, Рут і я.

Я дуже добре пам’ятаю його спальню. На стіні зображення Христа, який вимагає допустити до нього дітей. На підлозі зшитий моєю матір’ю клаптиковий килимок гидотних зелених відтінків — не найкращий з її виробів. Поряд із ліжком стояк крапельниці з наліпкою «Пітсбурзьких піратів». Я входив до цієї кімнати щодня з більшим жахом, і кожного дня години, проведені там, здавалися довшими. Я згадував Дока тих часів, коли ми зростали у Дербі, в Коннектикуті, як він було сидить у кріслі-гойдалці на веранді — бляшанка пива в одній руці, сигара в іншій, рукава його сліпучо-білої сорочки високо підкочені, щоб було видно гладенькі пружні біцепси і троянду, витатуйовану в нього над лівим ліктем. Він належав до людей того покоління, кому не здавалося дивним носити темно-сині, не вилинялі джинси, які вони називали «робочі штани». Волосся він зачісував на манер Елвіса і сам мав дещо небезпечний вираз в очах, як у моряка після двох чарок, коли той уже знає, що його звільнення на берег закінчиться бурхливо. Він був високим чоловіком з ходою, як у кота. А ще я пам’ятаю літній фестиваль вуличних танців у Дербі, коли вони з матір’ю утнули таке шоу під «Ракету 88» Айка Тернера з його «Королями ритму», що там геть усі пороззявляли роти. Здається, Ралфу тоді було шістнадцять, а мені одинадцять років. Ми теж дивилися на наших батьків, роззявивши роти, і я тоді вперше зрозумів, як вони займаються вночі отим самим, геть без одягу, і зовсім не думаючи про нас.

У вісімдесят, щойно зі шпиталю, мій колись небезпечно елегантний батько мав вигляд звичайного скелету в піжамі (теж з логотипом «Піратів»). Очі в нього запали, їх було майже не видно з-під кошлатих брів. Незважаючи на два постійно ввімкнені вентилятори, він безперервно пітнів, і запах, що надходив від його вологої шкіри, нагадував мені запах старих шпалер у покинутому домі. Дихання в нього було аж чорним від смороду продуктів розпаду.