Розділ «Аяна»

Такий собі Стен Словн, сімейний лікар Дока, першим показав мені червоний прапорець. Він відрядив батька до Інституту раку в Пітсбурзькому університеті і таким чином спромігся звинуватити докторів Ретіфа і Замачовського — онкологів, які лікували батька, — у послідовній серії помилкових діагнозів. А ті в свою чергу звинуватили рентгенологів у неякісних знімках. Ретіф казав, що голова рентгенологічного відділення взагалі некомпетентний спеціаліст, не здатний відрізнити підшлункову залозу від печінки. Він просив не посилатися на нього, але минуло вже двадцять п’ять років, тож, гадаю, статус секретності скасовано.

Доктор Замачовський казав, що це звичайний випадок деформації внутрішніх органів.

— Я не був згодний уже з попереднім діагнозом, — зізнався він. Із Ретіфом я балакав по телефону, а з Замачовським персонально, той був у білому лікарському халаті, з-під якого виднілася червона майка з написом КРАЩЕ Б Я ЗАРАЗ У ГОЛЬФА ГРАВ. Я завжди вважав, що це в нього хвороба Гіппеля-Ліндау.

— А хіба йому легше було б помирати від неї?

Замачовський подарував мені ту таємничу усмішку, котра завжди припасена у лікарів для безпорадних сантехніків, домогосподарок та вчителів англійської мови. І одразу ж повідомив, що запізнюється на якийсь консиліум.

Головний рентгенолог просто розвів переді мною руками.

— Ми тут відповідаємо тільки за знімки, не за їх інтерпретацію, — сказав він. — Щонайменше ще десять років ми користуватимемося обладнанням, яке уможливлює такі помилкові діагнози, як у вашому випадку. А зрештою, чому б вам просто не втішатися тим, що ваш татусь живий? Радійте разом з ним.

З цієї поради я цілком скористався. А в результаті мого короткого розслідування, яке я, звісно ж, називав дослідженням, я зрозумів одну цікаву річ: чудо мовою медиків називається помилковим діагнозом.

Тисяча дев’ятсот вісімдесят третій був роком моєї академічної відпустки. Я мав контракт з науковим видавництвом на створення книги під назвою «Навчання тому, чому неможливо навчити: методологія письменництва». Проте з книгою трапилось те саме, що й з моєю містерією, — вона так ніколи й не написалася. У липні, коли ми з Рут збиралися у піший похід з ночівлями на лоні природи, в мене раптом почервоніла сеча. Біль надійшов пізніше, спершу він з’явився в глибині лівої сідниці і поступово посилився, оселившись у мене в паху. На той час я вже натурально мочився кров’ю — гадаю, це було десь на четвертий день після перших нападів болю, а поки я продовжував знамениту стару гру, знану в світі під назвою А МОЖЕ, МИНЕТЬСЯ САМО СОБОЮ, — біль від серйозного трансформувався в нестерпний.

— Я певна, це не рак, — сказала Рут, з чого ставало зрозумілим, що вона була впевнена якраз у протилежному. Вираз її очей лякав ще більше.

Вона б заперечувала це навіть на своєму смертному ложі — так не пишалася, як власного розсудливістю, — проте я певен, що тоді нею опанувала думка, що той рак, котрий полишив мого батька, тепер перейшов на мене.

Раку там не виявилося. Виявилися камені в нирках. Застосоване до мене чудо називалося дистанційною ударно-хвильовою літотрипсією, завдяки якій — у тандемі з діуретичними пігулками — ті камені розчинилися. Своєму лікарю я сказав, що ніколи за все життя не відчував такого болю.

— Гадаю, що й не відчуєте, навіть якщо б у вас трапився коронаротромбоз, — відповів він. — Жінки, які мали камені в нирках, порівнюють цей біль з болем при пологах. Важких пологах.

Я ще не позбувся болю, доволі прикрого, хоча вже міг читати журнал, сидячи перед кабінетом лікаря в очікуванні, коли мене викличуть. Хтось сів поруч зі мною і промовив: «Ходімо, час настав».

Я підвів очі. Це була не та жінка, яка приходила до спальні мого хворого батька. Це був чоловік у цілком ординарному діловому костюмі брунатного кольору. Тим не менш, я розумів, навіщо він опинився тут. У мене не виникло жодних запитань. А ще в мені з’явилася впевненість, що, якщо я зараз не піду з ним, мені не допоможе ніяка у світі літотрипсія.

Ми вийшли. Реєстраторка кудись відлучилася зі свого місця, отже, мені не довелося пояснювати своєї втечі. Утім, навіть не уявляю собі, що я їй міг би сказати. Що у мене в паху раптом перестало пекти? Це виглядало б не просто брехнею, а брехнею несусвітньою.

Чоловік у діловому костюмі виглядав на тридцять п’ять; можливо, колишній морський піхотинець, що так і не зміг розлучитися зі щетинистою стрижкою й характерною бадьористістю. Він мовчав. Ми різко завернули зі ріг медичного центру, де вів прийом мій лікар, а тоді пройшли квартал до шпиталю «Цілющий гай», я — трохи згинаючись від болю, вже не рвучкого, але все ще невгаваючого. Ми зійшли по сходах і рушили вздовж коридору, де стіни прикрашали сцени з диснеївських фільмів, а з горішніх динаміків лилося «Цей світ такий маленький». Відставний морпех крокував енергійно, високо тримаючи голову, наче був тут за свого. Я ж пам’ятав, що тут чужий. Ніколи не почувався так далеко закинутим від свого дому і звичного мені життя. Я не здивувався б, якби мене там раптом піднесло під стелю, немов дитячу повітряну кульку з написом ОДУЖУЙ ШВИДШЕ.

На центральному пості морпех стиснув мені руку, ми зупинились, перечекавши, поки двоє медиків там — чоловік та жінка — не зайнялися якоюсь справою. Тоді ми прослизнули до іншого холу, там у кріслі-візку сиділа лиса дівчинка зі стражденними очима. Вона простягнула руку в наш бік.

— Ні, — промовив відставний морпех і буквально потягнув мене далі.

Але я встиг ще раз зустрітися поглядом з тими ясними вмираючими очима.