Розділ «Німий»

Три сповідальні кабінки. Ліхтарик над середньою горить. Жодної черги. У церкві порожньо. Світло ллється крізь вікна, формуючи різнокольорові квадрати в центральному проході. Моне мало не розвернувся, щоб піти геть, але передумав. Натомість рушив до вільної кабінки і ввійшов усередину. Він причинив двері й сів, праворуч від нього відсунувся невеличкий щиток. Перед ним, пришпилений до стіни цвяшком з голубою голівкою, висів аркуш паперу. На ньому було надруковано: БО ВСІ ЗГРІШИЛИ І ПОЗБАВЛЕНІ БОЖОЇ СЛАВИ. Давно це було, проте Моне засумнівався, що така річ входить до стандартного набору. Він навіть мав сумніви, що це стосується Балтиморського катехізису.

З іншого боку отвору заговорив священик:

— Як твої справи, сину мій?

Запитання теж не здалося Моне традиційним. Та хай би так. Все одно відповісти він не зможе. Ані словом. Найкумедніше тут те, що в нього є про що розказати.

— Синку? Тебе заціпило?

Мовчання. Він мав слова, але їх було заблоковано. Як не абсурдно, в уяві Моне сплив забитий унітаз.

Тінь за фіранкою ворухнулася.

— Давно не бував?

— Так, — промовив Моне. Вже краще.

— Хочеш, щоб я тобі підказував?

— Ні, я пам’ятаю. Благословіть мене, отче, бо я грішив.

— Та ну-бо, а як давно ти сповідався?

— Не пам’ятаю. Давно. Ще малим.

— Ну, то нічого — це як їзда на велосипеді.

Знов якусь мить він не міг вимовити й слова. Поглянув на друковане гасло, пришпилене до стіни, і в горлі щось ворухнулося. Руки стискали одна одну все дужче, аж поки не стиснулись у великий кулак, який тепер хитався між його розставленими ногами.

— Сину? Час не стоїть, а до мене гості мусять прийти на обід. Мусять принести обі…

— Отче. Я, здається, сотворив жахливий гріх.

Тут уже священик замовк на якусь хвилину. Занімів, подумав Моне. Слово було білим, якщо воно взагалі було. Надрукуй його на картотечному аркуші — і воно зникне.

Коли священик знову заговорив з іншого боку фіранки, його голос звучав майже так само дружньо, проте став поважнішим.