Розділ «Аяна»

Ми з Ралфом і зблизька не були багатіями, проте, склавши докупи наші гроші та залишки власних заощаджень Дока, ми змогли найняти сиділку та економку, що працювали п’ять днів на тиждень. Вони гарно порались біля старого, регулярно його миючи й міняючи білизну, але на той день, як моя зведена сестра сказала, що він чималенько спізнав (мені хочеться думати, що вона сказала саме так), битву зі смородом було вже майже програно. Старий профі зі своїм лайном на кілька раундів випереджав новака на ім’я Присипка, і, я гадав, рефері ось-ось зупинить бій. Док уже не був у змозі сам дійти до туалету (який він вперто продовжував називати «гальюном»), отже, доводилося йому підкладати памперси й надягати спеціальні труси. Він був іще достатньо притомний, щоб цього соромитись. Іноді з кутиків його очей котилися сльози і задавлені схлипи відразливого здивування й відчаю виривалися з його горла, котре колись вміло так життєрадісно виспівувати на весь світ «Агов, красунько».

У ньому оселився біль, спершу всередині тулуба, а потім поширився навсібіч, аж він жалівся, що навіть повіки й кінчики пальців йому горять. Болетамуючі препарати вже не допомагали. Медсестра могла б збільшити дози, але це могло його тут же вбити, і вона відмовлялася. Я був за те, щоб давати йому, скільки він схоче, навіть якщо його це вб’є. І, напевне, сам би йому дав, якби мене підтримала Рут, але моя дружина була категорично проти.

— Вона здогадається, — казала Рут, маючи на увазі сиділку, — і тоді ти матимеш неприємності.

— Він мій батько.

— Це її не зупинить. — Рут завжди належала до тих, хто каже «пляшка наполовину порожня». Це не від виховання, вона народилася такою. — Вона доповість куди слід. Ти можеш потрапити до в’язниці!

Тож я його не вбив. Ніхто з нас його не вбивав. Ми вбивали тільки час. Ми читали йому, не знаючи, наскільки він розуміє почуте. Міняли йому білизну і позначали в картці на стіні, які й коли йому було дано ліки. Дні стояли дико спекотні, і ми періодично міняли розташування двох вентиляторів, намагаючись утворити подвійний протяг. Ми дивилися ігри «Піратів» по маленькому кольоровому телевізору, екран якого показував траву пурпурного кольору, і розповідали йому, що «Пірати» цього року круто стоять. Ми перемовлялися одне з одним поверх його загостреного профілю. Ми бачили, як він страждає, і очікували, коли він помре. І одного дня, коли він спав, хропучи на всі заставки, я підвів очі від книжки «Кращі американські поети двадцятого століття» і побачив високу, міцно збиту чорну жінку з чорною дівчинкою в темних окулярах — вони стояли в дверях спальні.

Та дівчинка — я пам’ятаю її так ясно, ніби це було сьогодні вранці. Гадаю, їй було рочків сім, хоча вона була на диво маленькою для свого віку. Зовсім крихітка. Вона була в рожевій сукенці, поділ якої закінчувався над її гострими колінками. На одній з її не менш незграбних голінок був «джонсонівський» бандаж «Бенд-Ейд», прикрашений зображеннями персонажів мультиків студії «Ворнер бразерз», — я запам’ятав Сема Йосеміта з його довгими рудими вусами і револьверами в обох руках. Її темні окуляри виглядали як кумедний приз, отриманий на якомусь вуличному розпродажу. Вони були надто великими й сповзали з кирпатого носа дитини, відкриваючи її нерухомі, з важкими повіками очі, затягнуті білувато-блакитною плівкою. Волосся в неї було заплетене в тугі кіски. На згині руки в неї висіла рожева дитяча сумочка, тріснута посередині. Взута вона була в брудні кросівки. Шкіра в неї була не зовсім чорною, а сірувато-мильного кольору. Вона трималася на ногах, але виглядала хворою не менш за мого батька.

Жінку я пам’ятаю не так ясно, бо всю мою увагу притягувала до себе дитина. Жінці могло бути й сорок, і шістдесят. Безхмарна на вигляд, з короткою зачіскою «афро». Окрім цього, я нічого більше пам’ятаю — навіть кольору її сукні, якщо на ній була сукня. Гадаю, що була, хоча вона могла бути одягненою й у слакси.

— Хто ви? — спитав я. Прозвучало це в мене якось дурнувато, ніби я оце дрімав і щойно прокинувся, а не підняв голову від книжки, — хоча дійсно є щось спільне між цими заняттями.

За їх спинами з’явилася Труді, і з тими ж словами. Голос її звучав аж ніяк не сонно. А за нею й Рут промовила тоном на кшталт «о, заради Бога»:

— Та клямка дверей ніколи не тримає. Мабуть, самі відчинилися, от вони й зайшли.

Ралф, який з’явився поряд з Труді, кинув погляд через плече.

— Зараз двері зачинені. Мабуть, вони їх закрили за собою.

Ніби це було очком на їх користь.

— Вам не можна сюди заходити, — звернулась Труді до жінки. — Ми зайняті. Тут хворий. Не знаю, що вам треба, але ви мусите звідси піти.

— Не можна отак взяти й зайти до чийогось дому, — додав Ралф.

Вони втрьох скупчилися в дверях батькової спальні. Ралф не вельми делікатно торкнувся плеча негритянки.

— Якщо не хочете, щоб ми викликали поліцію, краще йдіть собі. Чи вам хочеться, щоб ми викликали поліцію?

Жінка не звернула на це уваги. Вона підштовхнула вперед маленьку дівчинку і промовила:

— Просто попереду. Чотири кроки. Там ще такий стояк стирчить, не перечепися. Рахуй вголос, щоб я чула.