Розділ «N»

28 травня 2008

Дорогий Чарлі.

Мені здається дивним і водночас цілком природним називати тебе так, хоча, коли я востаннє тебе бачила, мені було майже вдвічі менше років, ніж тепер. Мені тоді було шістнадцять і я була страшенно в тебе закохана. (Ти про це знав? Звісно, що знав.) Зараз я щаслива заміжня жінка, маю маленького сина, і я постійно дивлюся тебе по CNN, де ти розповідаєш про медичні проблеми. Ти й зараз такий же красень (ну, майже такий же!), як був колись «у давні деньки» у Фріпорті[47], коли ми утрьох втікали на рибалку й ходили на фільми до «Залізниці»[48].

Ті літа здаються такими далекими — ви з Джонні нерозлучні, і я вештаюся за вами всюди, де ви мені дозволяєте. Можливо, це траплялося навіть частіше, ніж я на те заслуговувала! Тим паче після висловленого тобою співчуття виринуло ще більше спогадів, і я так плакала. Не лише за Джонні, а за усіма трьома нами. І ще, гадаю, за простим, безхитрісним життям, яким воно тоді здавалося. Якими золотими ми були!

Ти напевне бачив його некролог. Хіба не може визначення «смерть через нещасливий випадок» приховувати безліч гріхів? У новинах подавали, що Джонні загинув унаслідок падіння, так, звісно, він упав — на тім місці, яке ми всі добре знали, на тім, про яке він мене розпитував лишень минулого Різдва, — але це не випадковість. У нього в крові була велика концентрація седативних засобів. Не так багато, щоб його вбити, проте, як сказав коронер, достатньо, щоб він втратив орієнтацію, особливо якщо задивився через перила. Звідси «нещасливий випадок».

Але, я знаю, це було самогубство.

Ні вдома, ні при його тілі не було записки, проте Джонні міг таким чином проявити делікатність. Тобі, як лікарю, добре відомо, який високий відсоток самогубств серед психіатрів. Це так, ніби негаразди пацієнтів діють немов кислота, роз’їдаючи систему захисту психіки у їхніх лікарів. У більшості випадків ця система залишається неушкодженою. А у Джонні? Гадаю, ні… завдяки одному незвичайному пацієнтові. А ще в останні місяці свого життя він погано спав; завжди з тими жахливими чорними колами під очима! Також він відміняв сеанси направо й наліво. Подовгу їздив десь машиною. Де саме, не казав, але, мені здаєтеся, я здогадуюсь.

Так я наближаюся до того додатку, який ти, сподіваюся, проглянеш, коли дочитаєш цей лист. Я знаю, що ти дуже зайнятий, але — якщо це зарадить! — згадай ту закохану дівчинку, яка, завжди з розпатланим хвостиком волосся, колись невідлучно була поряд!

Хоча Джонні здебільшого був сам по собі, в останні чотири роки свого життя він підтримував більш-менш приятельські стосунки з двома іншими психіатрами. Після його загибелі досьє його пацієнтів (з його занехаяною практикою небагато їх було) перейшли до одного з тих лікарів. Усі ті папери зберігалися в його офісі. Але, прибираючи його кабінет удома, я знайшла короткий рукопис, який тобі й надсилаю. Це нотатки по пацієнту, якого він означає псевдонімом «N.», але я іноді бачила формальні досьє (не шпигувала, просто папери випадково на столі траплялися відкритими) і тому знаю, що так зазвичай не робиться. По-перше, ці записи робилися не в офісі, бо там нема вгорі заголовка, як у тих досьє, що я бачила, а внизу відсутня червона печатка КОНФІДЕНЦІЙНО. Ти також помітиш на цьому рукописі бліду вертикальну смужку. Таку смужку залишає його домашній принтер.

Але там було ще дещо, ти сам побачиш, коли розгорнеш пакунок. На пакеті він друкованими чорними літерами накреслив СПАЛИТИ. І я ледь так не зробила, не зазираючи досередини. Я думала, Господи поможи, може, він ховав тут потаємний запас наркотиків або роздруківки якоїсь особливо збоченої порнографії з Інтернету. Врешті-решт, дочка Пандори, якою я є, піддалася своїй цікавості. Краще б я утрималася.

Чарлі, мені здається, мій брат збирався написати книгу, щось популярне в стилі Олівера Сакса[49]. Судячи з цього фрагменту скрипту, спочатку він був націлився на обсесивно-компульсивний синдром, а зважаючи на його самогубство (якщо це було самогубство!), я думаю, чи не підтверджує цей його інтерес до синдрому нав’язливого стану (СНС) старовинний афоризм «Лікарю, зцілися сам»?

Хоч би що там було, мене стривожили досьє N. і дедалі фрагментарніші нотатки мого брата. Наскільки стривожили? Достатньо, щоб я переслала папери — до речі, я не зробила копій, це оригінали — його другові, з яким він не бачився цілих десять років, а я аж чотирнадцять. Спершу я гадала: «Можливо, воно варте публікації. Це могло б стати чимось на кшталт живого меморіалу по моєму брату».

Але тепер я думаю інакше. Річ у тому, що цей рукопис здається живим, і до того ж живим не в гарний спосіб. Розумієш, я знаю місця, що там згадуються (я впевнена, деякі з них і ти добре пам’ятаєш — поле з розповіді N., яку занотовував Джонні, мусить бути неподалік від тієї стежки, якою ми дітьми ходили до школи), і, прочитавши ці нотатки, я тепер відчуваю сильне бажання піти і пошукати це місце. Не всупереч тривожній суті рукопису, а внаслідок цього — якщо це не нав’язлива ідея, то що тоді?

Гадаю, нічого доброго ці пошуки не дадуть.

Але думки про смерть Джонні не покидають мене, і не лише тому, що він був моїм братом. Тривожить і цей вкладений сюди рукопис. Ти прочитаєш його? А як прочитаєш, то повідомиш мені свою думку про нього? Дякую тобі, Чарлі. Сподіваюся, я не дуже нахабно втручаюсь у твоє життя. І ще… якщо ти вирішиш виконати волю Джонні й спалити ці папери, я не матиму нічого проти.

Щиро,

«мала сеструха» Джонні Бонсейнта,

Шейла Бонсейнт-Леклер

964 Лісбон-стріт