Розділ «Аяна»

— Я не можу поворухнути пальцями на ногах, — прошепотів він.

Я поцілував його в куток рота (схоже, в мене вже виробився власний стиль) і вже рачкував звідти, коли якийсь із санітарів ухопив мене.

— А що це ви тут, питається, з біса, робите? — спитав він.

Я показав на годинник, що лежав тепер поруч з ношами.

— Це валялося у траві, я гадав, йому не хотілося б його втратити.

На той час, коли водій «Ескорту» зможе сказати, що це не його годинник і що вигравірувані на внутрішньому боці кришки ініціали ні про що йому не говорять, ми вже зникнемо звідси.

— А ви знайшли свій браслет?

Медик скривився.

— Там якась бляшанка лежала. Забирайтеся звідси! — А потім уже не так роздратовано: — Дякую, а ви ж могли забрати цю річ собі.

Так, справді. Я любив цей годинник. Але… виклик моменту. Що було робити?

— У тебе кров на тильному боці долоні, — повідомив екс-морпех, коли ми їхали з ним додому. Їхали його машиною, невизначеного типу седаном «шевроле». На задньому сидінні в нього лежав собачий повідець, а з люстерка заднього виду на срібному ланцюжку звисав медальйон святого Христофора.

— Змиєш, як дістанешся додому, — сказав він.

Я відповів, що так і зроблю.

— Ми більше не побачимося, — сказав він.

Я згадав, що тоді сказала негритянка про Аяну. Не згадував про це вже багато років.

— Мої сни закінчилися? — спитав я.

Він поглянув здивовано, відтак знизав плечима. Сказав:

— Твоя робота скінчилася. Про твої сни мені нічого не відомо.

Перш ніж він висадив мене і ми розпрощалися назавжди, я поставив йому ще три запитання. Не сподівався, що він відповість, але він відповів.

— Ті люди, що я їх цілував, — вони будуть ходити до інших людей? Цілуватимуть їхні вавки і зцілятимуть їх?